Все минає, і те мине...

Сергей Стеблиненко | Середа, 16 липня 2025, 16:22

Денис Шмигаль очолював уряд рекордно довго в історії незалежної України (понад п'ять років – з 4 березня 2020 року).

Пробувши на посаді більше за попереднього рекордсмена Миколу Азарова, який очолював Кабмін з березня 2010-го по січень 2014 року, він зумів "не вляпатися" в жодний більш не менш гучний скандал, що розривали Верховну Раду, як Тузик грілку та не ліз перед батьком у пекло, пробачайте, не з'являвся на телеекранах частіше президента.

Щодо українських прем'єрів загалом, то за роки незалежності нас розчарували багато, за винятком кількох людей, серед яких я б виділив раннього Леоніда Кучму, пізнього Володимира Гройсмана та Дениса Шмигаля поза часом та простором. Щодо інших, то як тут не згадати слова великого Кобзаря...

У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; "Нехай,— каже,
Може, так і треба".
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!