Марк Врублевський

Я бачу у останніх подіях в Одесі свого роду "іронію долі". За весь час незалежності України жоден обраний одеситами міський голова не завершив свою каденцію законно: чи то скасування виборів, чи судові рішення, чи "добровільні" відставки під тиском. Це не випадковість – це патерн, де центр (Київ) завжди тримає руку на пульсі "проблемного" Півдня. Давайте розберемо чотири ключові епізоди, щоб зрозуміти, чому Одеса – "місто без мера".

Ситуація в Одесі, місті, де Чорне море шепоче про корупцію, а російські ракети і дрони нагадують про війну, – я відчуваю змішані емоції від створення міської військової адміністрації (МВА) 15 жовтня 2025 року. Президент Зеленський, підписавши указ про створення МВО після скандалу з Трухановим, фактично "перезапустив" місто: Сергій Лисак, екс-голова ОВА Дніпропетровщини, став новим "господарем" Півдня. Це не просто заміна мера – це тест на виживання в умовах повномасштабної агресії.

Як одесит за походженням і освітою, я давно і дещо відсторонено спостерігаю за хиткими пірамідами української політики, де кожне рішення президента – це не просто указ, а цілком реальне "цунамі" для регіонів, я не можу не відчути дежавю в історії з Геннадієм Трухановим. 14 жовтня 2025 року, коли Зеленський підписав указ про позбавлення мера Одеси українського громадянства через можливий російський паспорт у нього. Це стало не лише кінцем епохи "старої Одеси", а й тестом для всієї системи місцевого самоврядування в Україні.

Я не можу не відчути гіркої іронії, дивлячись на світ сьогодні, 7 жовтня 2025 року. Два роки минуло з тої "Чорної суботи", коли терористична організація ХАМАС, визнана такою в більшості країн, розв'язала найкривавіший напад на Ізраїль за його історію. 1200 вбитих, 250 заручників – і світ, що мав об'єднатися проти терору, розколовся навпіл. Війна в Газі, що почалася як "відплата", перетворилася на криваву воронку: десятки тисяч жертв, гуманітарна катастрофа та глобальний поляризаційний шторм. Але що змінилося? Військово – від блискавичного штурму до виснажливої партизанської війни. Політично – від ізоляції ХАМАС як терористів до їх несподіваної "моральної" реабілітації в очах половини світу. Давайте розберемо, як цей день став переломом не лише для Ізраїлю та Палестини, а для всього глобального порядку.

США від другої половини ХХ століття були морським гегемоном і ним залишаються. Зараз кожен їх авіаносець - це символ саме цієї глобальної гегемонії та "проекції сили". І тут я не можу не посміхнутися, чуючи ехо з часів Рейгана в промові Дональда Трампа. 30 вересня 2025 року в Квантікко, на зустрічі з генералами та адміралами, президент США кинув бомбу: "Я думаю про повернення лінкорів – тих сталевих монстрів з великими гарматами, які лякають ворогів". Це не просто ностальгія за "крутими" іграшками дитинства, як іронізують у Facebook-постах: Трамп посилається на тип "Айова" – легендарні лінійні кораблі Другої світової, що зараз перетворені на музеї – і натякає на сучасні аналоги. Але за пафосом ховається реальність: Китай будує флот швидше ніж США. Чи актуальний забутий проект "Arsenal" з 2000-х – захищений ракетний гігант? І чи є шанс розконсервувати "Айови"? Розберемо, спираючись на заяви Трампа та цифри Пентагону.

Океани – це не просто вода, а арена для глобального домінування. Дивлячись на їх хвилі, я не можу не відчути ностальгії за першим терміном Дональда Трампа. Тоді, у 2017-му, він обіцяв "найпотужніший флот за часів Рейгана", і ось, у жовтні 2025-го, другий акт: вчорашній візит до Норфолка, де Трамп оголосив про "відродження американської морської могутності". Його план – флот з 381 кораблів, нова кораблебудівельна структура в Білому домі та інвестиції в промисловість – звучить як голлівудський блокбастер. Але за пафосом ховається реальність: Китай будує кораблі швидше, ніж Голлівуд знімає сіквели. Чи витримає американська верф суднобудування цей тиск, чи Трампова "фортеця" розтане, як лід у Тихому океані? Давайте розберемо по поличках, спираючись на свіжі заяви та цифри.

Спостерігаючи за танго чи навіть джигою пострадянської дипломатії, де кожен крок – це або союз, або нож у спину, я не можу не відчути знайомого присмаку в напруженні між Угорщиною та Україною останнім часом. І тут складно визначитися - чи угорський прем'єр Орбан "танцює" свою партію, чи, що набагато вірогідніше, що його "танцюють" з москви.

Я знову відчуваю дежавю, дивлячись на Молдову напередодні парламентських виборів 28 вересня 2025 року. Ця маленька країна, затиснута між Україною та Румунією, знову стає ареною для гібридної війни, де москва не просто спостерігає, а активно режисирує хаос. Президент Майя Санду та її проєвропейська партія "Дія і солідарність" (PAS) борються не лише за мандати, а за саму душу Молдови – її європейське майбутнє проти тіні "русского мира". Але росія, як завжди, не грає за правилами: від кібератак до підкупу виборців, її впливи нагадують сценарій з підручника з гібридних загроз. Чи вдасться Кишиневу витримати тиск, чи кремль таки прорве фронт? Давайте розберемо по поличках, спираючись на свіжі події.

Я завжди думаю про цю дату – 17 вересня 1939 року – з відчуттям глибокої іронії та трагедії. Це був день, коли Радянський Союз, під керівництвом Йосипа Сталіна, завдав Польщі той самий "удар в спину", про який так часто говорять у підручниках. Без оголошення війни Червона армія перетнула східний кордон Польщі, фактично вступаючи у війну на боці нацистської Німеччини. Це не просто історичний факт – це момент, коли ілюзії про "мир" розбилися об реальність тоталітарних пактів. У світі, де сьогодні ми бачимо подібні геополітичні ігри, ця подія нагадує: союзи диктаторів завжди закінчуються кров'ю. Давайте розберемо, що сталося, чому і що це значило.

У світі, де геополітика нагадує шахову партію з непередбачуваними ходами, останні заяви ключових фігур американського уряду – президента Дональда Трампа, державного секретаря Марко Рубіо та спікера Палати представників Майка Джонсона – проливають світло на потенційну ескалацію тиску на росію. Мова йде про декілька останніх днів, коли ці політики, кожен у своєму стилі, торкнулися теми нових санкцій проти москви. Я бачу тут не просто риторику, а спробу балансувати між внутрішньою політикою, союзницькими зобов'язаннями та реальними економічними інтересами. Але чи призведе це до дій, чи залишиться на рівні заяв? Давайте розберемо по поличках, спираючись на факти.

У світі, де кордони здаються все більш прозорими для дронів, але непроникними для дипломатії, подія 9 вересня 2025 року стала справжнім тестом на міцність. Запущені росіянами дрони під час атаки на Україну, вторглися в повітряний простір Польщі – члена НАТО, – змусивши польські сили збити щонайменше 4 із 19. Це не просто технічний інцидент; це ескалація, яка змушує замислитися: чи це помилка, чи свідомий виклик? Я бачу, як реакції на цю подію розкривають глибокі розбіжності в геополітиці. Давайте порівняємо, як відреагували польські міністри, президент США Дональд Трамп і ширше коло американських політиків – від жорсткої рішучості до спроби виправдати агресора.

11 вересня - дата, яка назавжди асоціюється з трагедією 2001-го, коли "Аль-Каїда" вдарила по серцю Америки, забравши тисячі життів у Всесвітньому торгівельному центрі. З того часу у 2008 році ООН проголосила цей день Міжнародним днем солідарності з жертвами тероризму, нагадуючи світу про необхідність єдності в боротьбі з цим злом. Але чи є ця єдність реальною? Сьогодні, у 2025-му, коли тероризм еволюціонує від ідеологічних фанатиків до гібридних загроз і повномасштабної війни, реакція ООН на ключові події розкриває глибокі тріщини в її авторитеті та подвійні стандарти у її діяльності.

10 вересня 2025 року світ прокинувся від чергового "сюрпризу" від Кремля: російські дрони, спрямовані на Україну, "випадково" (або не дуже) вторглися в повітряний простір Польщі.

9 вересня світ здивувався від новин, які здавалися вирваними з голлівудського трилера: Ізраїльські сили провели прецизійний авіаційний удар по столиці Катару, Досі, ліквідувавши ключових лідерів терористичної організації ХАМАС. Це не просто черговий епізод у тривалому конфлікті на Близькому Сході – це радикальний зсув у геополітичній грі, де Ізраїль демонструє, що жодна "безпечна гавань" для терористів не залишиться недоторканою. Я не можу не зауважити: у світі, де дипломатія часто ховається за грошима нафти, один удар може переписати правила.

Учора, 4 вересня, в Парижі відбулася зустріч лідерів "Коаліції охочих" – 26 країн, переважно європейських, які зібралися, щоб обговорити поствоєнні гарантії безпеки для України. Я бачу в цій події не просто дипломатичний ритуал, а спробу Європи заповнити вакуум, створений невизначеністю США. Але чи перетворяться слова на дії, особливо щодо відправки військ? Давайте розберемо підсумки і перспективи.

Коли лідери Шанхайської організації співробітництва (ШОС) зібралися в Тяньцзіні з 31 серпня по 1 вересня, саміт став ареною для демонстрації єдності Євразії – принаймні на папері. Я бачу в ньому не стільки прорив, скільки спробу Китаю закріпити свій вплив, тоді як інші гравці, як, наприклад, росія, борються за місце під сонцем. Але за гучними заявами ховається цікавий нюанс – різниця в церемоніалі, яка підкреслила зміну статусу деяких лідерів. Давайте розберемо підсумки та те, що вони значать.

Поки війна триває, українські дрони та ракети стали невід'ємною частиною стратегії Києва – не лише на фронті, а й у глибокому тилу ворога. Я бачу в цих атаках не хаотичні уколи, а системну кампанію, спрямовану на руйнування нафтової індустрії росії. Нафта – це кров російської економіки та паливо для її військової машини, і українські удари вже завдали їй значних ран. Давайте розберемо, як це відбувається, базуючись на останніх подіях і даних, і що це означає для москви.

Учора, 18 серпня, у Вашингтоні відбулася зустріч президентів США Дональда Трампа та України Володимира Зеленського, яка стала продовженням дипломатичного марафону після аляскінських переговорів Трампа з путіним. Я бачу в цій розмові не лише спробу "зацементувати" попередні домовленості, а й тест на міцність української позиції. Але чи стала ця зустріч кроком до миру, чи лише черговим актом у глобальній грі, де Україна – не гравець, а фігура? Давайте розберемося на основі доступних заяв і контексту.

Увечері 15 серпня, коли сонце ховалося за горизонтом Аляски, президент США Дональд Трамп і російський лідер, військовий злочинець Володимир путін зустрілися на військовій базі в Анкориджі, щоб обговорити "завершення війни в Україні" – фразу, яку Трамп повторював як мантру всі останні місяці. Я бачу в цій зустрічі не лише дипломатичний жест, а й глибокий символізм: від рукостискання, яке нагадує холодну війну, до заяв, що залишають більше запитань, ніж відповідей. Але чи наблизить це нас до миру, чи просто відтермінує катастрофу? Давайте розберемося крок за кроком.

У ці дні, коли годинник відраховує дні і години до потенційної зустрічі Трампа з путіним на Алясці, слова президента України Володимира Зеленського звучать як гучне нагадування про те, що мир не може бути на умовах агресора. Я бачу в його заявах не просто дипломатію, а віддзеркалення вимог українського суспільства і національної гідності, яка не дозволяє йти на компроміси з територіями. Базуючись на публікаціях Politico та останніх виступах Зеленського, давайте розберемо, чого вимагає Україна для припинення вогню – і чому це може стати каменем спотикання для будь-яких угод.

Коли президент США Дональд Трамп оголосив про свою зустріч з своїм російським колегою Володимиром путіним 15 серпня на Алясці, його слова про "поїздку в росію" звучали як жарт з глибоким історичним підтекстом. Це не просто географічна помилка – це нагадування про 1867 рік, коли росія була змушена продати Аляску США за 7,2 мільйона доларів, втративши останній форпост в Північній Америці. Я бачу в цій зустрічі не лише дипломатичний крок, а й символічне протистояння, де минуле переплітається з сьогоденням. Чи зможе ця "російська" Аляска стати місцем прориву в переговорах щодо України, чи це черговий блеф Трампа?

9 серпня, у Білому домі за посередництвом президента США Дональда Трампа відбулася історична подія: президент Азербайджану Ільхам Алієв і прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян підписали мирну угоду, яка поклала край десятиліттям конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Ця декларація, що передбачає нормалізацію відносин, відкриття кордонів і створення транзитної зони через Вірменію до азербайджанського ексклаву Нахічевань, не лише завершує одну з найтриваліших "заморожених" війн пострадянського простору, а й радикально змінює геополітичний ландшафт Кавказу. Я не можу не побачити в цьому повороті остаточний удар по російському домінуванню – і ось чому.

У середу, 6 серпня, у москві відбулася тригодинна зустріч між президентом росії Володимиром путіним і спецпосланцем США Стівеном Віткоффом, що стала одним із ключових моментів дипломатичного протистояння навколо війни в Україні. Ця подія відбулася напередодні дедлайну, встановленого Дональдом Трампом, який дав кремлю до 8 серпня для припинення вогню, інакше обіцяючи нові санкції. Що путін запропонував, і чи варто сприймати це як реальний крок до миру? Давайте розберемося, пірнувши в деталі та мої власні рефлексії.

У ніч із 5 на 6 серпня росія нанесла черговий удар по енергетичній інфраструктурі України, цього разу обравши компресорну станцію "Орлівка" в Ізмаїльському районі Одеської області. Цей напад, здійснений десятками дронів-камікадзе, не лише пошкодив критичний об’єкт газотранспортної системи, а й кинув тінь на енергетичну безпеку регіону та міжнародні домовленості. Давайте розберемося, що сталося, як це вплине на постачання газу та чи є зв’язок із антиросійською позицією Азербайджану.

Трамп кидає виклик кремлю. У відповідь на російські погрози США фактично відродили відому ще з початку ХХ століття "дипломатію канонерок". Але у ролі канонерок тепер виступають атомні підводні човни, які здатні "дотягнутися" своїми ракетами до будь-якої точки росії та перетворити половину світу на ядерний попіл.