Боже, які тупі істоти!
Більше всього мене обурило "ти сам рахував?", коли я привів дані втрат російської армії, які щоденно публікує Генштаб ВСУ. Навіть не знав, як реагувати на подібну зухвалість. Запитав, які цифри може привести ця "тикаюча" незнайомим людям істота. У відповідь отримав звинувачення, що відповідаю "вопросом на вопрос". Після цього зрозумів, що ніякої співбесіди з потібною твариною взагалі не може бути.
Дещо подібне стала робити і офіційна пропаганда країни-терористки. Так, міноборони росіі вперто бреше, що перехоплює майже всі наші дрони та ракети навіть тоді, коли вони досягли цілі, а результат бачуть тисячи одноклітинних істот, що трясуться від жаху на місцях прильотів. Це йде в суперечь навіть з місцевими ЗМІ, котрі до такого ступіню брехні ще не опускаються.
На кого розраховані подібні пропагандистські реверанси?
У першу чергу на власних ідіотів, перепрошую, zю-патріотів, які вже відчувают наростаючу сверблячку в самій дірочці вічно немітою, а тому смердючої дупи.
По-друге, це прояв того, про що в радянські часи казади "нас е-уть, а ми міцнієм", тобто, звичайного ідеологічного мазохізму.
Нарешті, в-третє, це допомогає їм самім не трястися від кожного звуку, ховаючись під плинтусом у "засцяних Обамою" "хрущовках".
Майже 10 років ми відчуваємо сморід брудних онуч, змішаний з не менш стійким "d'ambre" від дощатих нужників над переповненою вигрібною ямою, що ці гельменти гордо називають паРашею. Невеличкий пропагандистський "пшик" на фоні більш потужних смердючок майже не відчувається, але дихати ним не потрібно - баньте цю паскуду відразу, як тількі вона спробує щось перднути у ваш бік, бо переперечити те створіння неможливо ані логікою, ані статистикою, ані елементарним здоровим глуздом.
Післямова...
"Двері за служителем культу зачинилися. Задоволений Остап, ляскаючи шнурками по килиму, поволі пішов назад. Коли його масивна постать віддалилася досить далеко, батько Федір швидко висунув голову за двері і з обуренням, що довго стримувався, пискнув:
- Сам ти дурень!
- Що? — крикнув Остап, кидаючись назад, але двері були замкнені, і тільки клацнув замок".
(Ілля Ільф та Євген Петров "Дванадцять стільців")
