США не готові до ядерної війни?

— Найбільше мене непокоять діти, — зізнається Барбара Волз, секретарка нафтової компанії.

Жовтень 1961 року. Денвер, штат Колорадо. Четверо молодих жінок п'ють каву в кафетерії Міллера. Розмова швидко переходить до теми, яка хвилює всю Америку: що робити, коли Радянський Союз завдасть ядерного удару?

Барбара пояснює журналістові TIME: чоловік буде на роботі, вона — в іншому місці, діти — у школі. Як встигнути зібрати родину, перш ніж упадуть бомби?

Скільки часу бігти дитині зі школи? Чи встигне вона додому? Скільки чекати біля входу до сховища, вдивляючись у дорогу? І коли вже доведеться зачинити двері?

Тим часом в американських школах за командою вчителя школярі кидалися під парти або лягали обличчям донизу, прикриваючи руками голову та шию.

Duck and Cover! Пригнись і накрийся!

Так називався навчальний фільм із мультяшною черепахою Бертом, який показували мільйонам американських дітей.

Серпень 1961 року. Остін, штат Техас.

Власник господарської крамниці Чарльз Девіс показує журналістам своє сховище. На дверях — десятисантиметрова дерев'яна перепона. Усередині — чотири гвинтівки та револьвер.

Девіс збирається захищати родину не тільки від радіації, але й від сусідів, які спробують потрапити всередину.

А у крихітному містечку Глендо, штат Вайомінг, мешканці пішли ще далі. Вони спільно придбали величезне картоплесховище й обладнали в ньому укриття на тисячу осіб.

Хоча населення містечка становило лише 296 людей!

Місцевий житель Рой Емік із гордістю пояснював журналістам, що всіх мешканців можна сховати там менш ніж за двадцять хвилин. Причому люди здатні заїхати всередину навіть на власних автомобілях.

Так жила Америка ще напередодні Карибської кризи.

Минуло понад шістдесят років. Радянського Союзу більше немає. Холодна війна залишилася в підручниках історії.

Але ядерні ракети нікуди не зникли.

І чи готова сучасна Америка до ядерної війни?

ВІД ХРУЩОВА ДО ГАББАРДА

Микита Хрущов обіцяв американцям показати «кузькіну мать». А історія про те, як він грюкав черевиком по столу в ООН, стала однією з найвідоміших легенд холодної війни.

— росія — єдина країна у світі, яка реально здатна перетворити США на радіоактивний попіл! — заявив телеведучий Дмитро Кисельов у березні 2014 року.

У травні 2022-го той самий Кисельов розповідав, як російський підводний апарат «Посейдон» змиє Велику Британію 500-метровим радіоактивним цунамі.

— Можна вважати, що вершники Апокаліпсиса вже в дорозі, а вся надія лише на Господа Бога, — міркував колишній президент росії Дмитро Медведєв.

А що ж Америка? Чи бояться американці російських ракет? Чи будують сьогодні бомбосховища?

Я вирішив знайти тих, хто заробляє на американському страху перед ядерною війною.

І кращого кандидата, ніж Atlas Survival Shelters, мабуть, годі шукати.

Американська компанія з Техасу будує підземні сховища вартістю від 25 тисяч до кількох мільйонів доларів. Усередині — спальні, кухні, ванні кімнати, системи очищення повітря. За бажанням замовника — кінотеатр та інші розкоші.

Її засновник Рон Габбард працював над проєктом укриття для Марка Цукерберга, демонстрував бункер у телешоу Кім Кардаш'ян, співпрацював із блогером MrBeast. А ще розповідав про підземний комплекс за 3,9 мільйона доларів у Румунії для скандально відомих братів-блогерів Ендрю та Трістана Тейт. За словами Габбарда, у комплексі передбачено десять спалень, розважальні приміщення й навіть кімнату з жердиною для стриптизу. Чи справді його збудували, незалежно не підтверджено.

У березні 2026 року журналісти французького інформаційного агентства AFP (Agence France-Presse), одного з найбільших у світі, побували на заводі Atlas Survival Shelters у Техасі.

Вони застали Габбарда за розмовою з черговим клієнтом із Флориди.

— Вам потрібне сховище від бомб чи від торнадо?

— Від бомб. На десять осіб.

На заводському подвір'ї стояли близько двадцяти готових бункерів. Ще сорок перебували у виробництві.

— Попит на нашу продукцію зараз такий, якого я ще ніколи не бачив, — запевняв Габбард.

Але чи справді американці масово готуються до ядерної війни?

Я ШУКАВ РОНА ГАББАРДА, А ЗНАЙШОВ АНТОНА

З Роном Габбардом мені поговорити не вдалося. Коли я шукав контакти власника Atlas Survival Shelters і зателефонував через WhatsApp, на іншому кінці зв'язку несподівано виявився Антон. Мій земляк!

Антон родом із Кам'янського, колишнього Дніпродзержинська. З Америкою він познайомився ще підлітком: у п'ятнадцять років навчався за програмою обміну у школі Флориди. Згодом переїхав до США, задовго до повномасштабної війни. Уже дев'ять років живе в Америці, де має власну медіакомпанію.

Це не біженець, який нещодавно приїхав з України. Америка давно стала для нього домом. За роки життя в США Антон настільки звик до англійської, що іноді посеред розмови зупиняється: слово англійською пам'ятає, а як його перекласти — не одразу може пригадати.

Можливо, навіть добре, що замість Габбарда я натрапив саме на нього.

Бо Антон знав внутрішню кухню однієї з найрозкрученіших компаній із виробництва бомбосховищ у США й сам допомагав створювати її популярність.

Антон працював відеопродюсером Atlas. Знімав та монтував ролики про виробництво й установлення підземних сховищ. Деякі його відео набирали мільйони переглядів.

— Компанія здається дуже великою ззовні, так? Насправді вона не дуже велика, — розповідає Антон.

За його словами, в офісі, коли він прийшов працювати, було лише п'ятеро людей. Основна частина співробітників працювала на виробництві.

— У них один установник. Тобто одна людина, яка їздить усією країною й установлює бункери.

Антон уточнює: йдеться про керівника монтажної бригади, в якій працює ще кілька людей.

— Я не думаю, що вони продають більше двох-трьох бункерів на місяць.

Але як же тоді знаменитості, мільйонні контракти та нескінченні репортажі про багатіїв, які рятуються від кінця світу?

За словами Антона, телевізійники часто приїжджають до Atlas уже з готовим сюжетом: мільярдери масово скуповують бомбосховища, бо нібито знають щось таке, чого не знають звичайні люди.

І журналісти шукають у Габбарда підтвердження цієї історії. А Габбард охоче дає їм те, по що вони прийшли.

Але чому Антон залишив Atlas? І чому погодився розповісти мені про колишнього роботодавця?

Спочатку Антон працював у штаті компанії. Потім двічі звільнявся, повертався, а згодом став незалежним підрядником: сам визначав ціну за зйомку й монтаж роликів.

Останній ролик, за його словами, приніс Atlas близько 25 тисяч доларів лише від монетизації YouTube. Не кажучи вже про рекламу самої продукції.

— Вони мені недоплатили 30 відсотків того, що мали заплатити, і вимагали від мене більше роботи.

— Він особисто сказав мені в очі, що це найкраще відео, яке йому будь-хто коли-небудь робив.

Зрештою Антон припинив співпрацю з Atlas. Тепер має власний бізнес із виробництва рекламного відео для американських компаній.

— Я можу нескінченно перелічувати кількість мінусів Рона Габбарда. Але один плюс у нього є — це піар. Уміння побудувати медійність.

Проте чи настільки надійні самі бункери, наскільки переконливо вони виглядають у рекламних роликах?

Колись Atlas виробляла циліндричні сталеві сховища. Така форма добре витримує тиск ґрунту, але, як стверджує Антон, у деяких конструкціях виникали протікання через зварні шви.

Згодом компанія перейшла до модульних конструкцій, які доставляють частинами та зварюють уже на місці встановлення.

— Протікання — це ахіллесова п'ята будь-якого бункера, — говорить Антон.

Уявіть: людина занадто купує підземний будинок за пів мільйона доларів, щоб пережити ядерний Апокаліпсис. Герметичні двері, фільтри, запаси їжі, автономне електропостачання.

А потім з'ясовується, що для такого укриття небезпечною може виявитися звичайна ґрунтова вода!

Втім, Антон зовсім не вважає бомбосховища марною вигадкою.

За спостереженнями Антона, типовий клієнт компанії — заможний американець середнього або старшого віку, нерідко колишній власник бізнесу.

— Світ сильно й швидко змінюється для них. Їм страшно.

— Ніхто там не приходить на останні гроші й не купує бункер. Це люди, для яких це п'ять відсотків від їхніх статків.

СИРЕНА В ОДЕСІ. ТИША В ДАЛЛАСІ

— А ви знаєте, Антоне, де у вашому місті розташовані громадські бомбосховища? Куди вам треба бігти, якщо оголосять ядерну тривогу?

— Ви знаєте, я не в курсі. Якщо чесно, не знаю. Слава Богу, не знаю. Не довелося дізнатися.

Я навіть розгубився.

Адже розмовляв із людиною, яка кілька років допомагала продавати американцям бомбосховища. Знімала їхнє будівництво, показувала, як у землю опускають багатотонні сталеві конструкції, як монтують герметичні двері та системи очищення повітря.

А де його власне укриття, Антон не знає!

І тут я спіймав себе на думці: а чи знаю я, де в Одесі справжні бомбосховища?

Не підвали. Не підземні паркінги. А ті самі величезні радянські захисні споруди, які мали б урятувати населення міста у випадку ядерної війни.

Вони ж повинні бути! Десь під заводами, установами, житловими кварталами.

І де вони тепер?

Принаймні біля мого будинку такого сховища я не знаю.

І поки ми розмовляємо з Антоном, за моїм вікном починає завивати сирена.

Жіночий голос із гучномовця закликає:

— Увага! Повітряна тривога! Негайно пройдіть до найближчого укриття!

Найближче доступне мені укриття — підвал старої школи. Сирість, труби, з яких капає вода, і сморід дохлого пацюка.

До нього ще потрібно дійти. А ракета може долетіти до Одеси за лічені хвилини.

І найгірше — я вже знаю, що це не навчальна тривога.

Навколо мого будинку падали ракети. Руйнували будинки. Гинули люди.

А я сиджу і розпитую людину з Техасу, чи боїться вона ядерної війни.

— Якщо реагувати на кожну заяву будь-кого, часу жити не буде, — відповідає Антон.

— Якщо щось станеться, будемо реагувати.

Я запитую, чи існує зараз в Америці такий самий ажіотаж навколо бомбосховищ, як у шістдесяті роки.

— Ні. Останнє, напевно, коли щось таке було, — це під час ковіду.

Тоді, пояснює він, американців непокоїла можливість громадянських заворушень. Пізніше напруга відчувалася під час президентських виборів.

А ядерна війна?

— Я ні з ким жодного разу не говорив... Точніше, зі мною ніхто жодного разу не заводив розмову на цю тему.

НЬЮ-ЙОРК. ЯДЕРНА ТРИВОГА. КУДИ БІГТИ?

А тепер уявімо, що завтра в Нью-Йорку завиє сирена. Не навчальна. Справжня. І мешканцям повідомлять про загрозу ядерного удару.

Куди побіжать мільйони людей?

У метро? У підвали? До найближчого бомбосховища?

Виявляється, американська влада рекомендує своїм громадянам те саме, що й наша: сховатися в найближчій міцній будівлі, спуститися в підвал або перейти до внутрішніх приміщень, подалі від вікон.

Тобто фактично те саме правило «двох стін»!

І це в країні, яка має найпотужніші збройні сили у світі, авіаносці, супутники та ядерні ракети.

А звичайному американцю, як і нам, залишається сподіватися на міцність найближчого підвалу з дохлим пацюком.

А як же знамениті американські протирадіаційні сховища часів холодної війни? Ті самі, з жовто-чорними табличками FALLOUT SHELTER?

У 2017 році агентство Reuters повідомило, що влада Нью-Йорка почала знімати старі покажчики. Багато позначених ними сховищ давно не функціонували. Залишати таблички вважали небезпечним: під час справжньої тривоги люди могли втратити дорогоцінні хвилини в пошуках укриття, якого вже немає.

Але Нью-Йорк хоча б має метро. А що робити жителям Сан-Антоніо, де його взагалі немає? Або Х'юстона та Фінікса, де міський рейковий транспорт переважно наземний?

Звісно, метро — не єдине можливе укриття. І не кожна підземна станція здатна захистити від ядерного вибуху. Проте питання залишається: чи знають американці, куди їм іти, коли рахунок піде на хвилини?

АМЕРИКА ТРЬОХ ПОРОСЯТ

За порадою Антона я вирішив почитати коментарі під одним із його відео про будівництво бункера вартістю пів мільйона доларів.

І знаєте, що мене вразило? Не страх перед ядерною війною. Його там якраз майже не відчувається.

Глядачі захоплюються зварювальником, який власноруч виготовив складний перехідник для вентиляційних труб. Хвалять операторську роботу, монтаж, музику. Дехто порівнює фільм із найкращими документальними серіалами.

А ще американці нещадно кепкують із дружини власника бункера. Судячи з її обличчя, принаймні так вирішили коментатори, жінка не в захваті від чоловікової покупки.

«Вона мріяла про відпочинок на тропічних островах, а він закопує метал у землю!»

«Він не хоче відремонтувати їй кухню, зате купив бункер за пів мільйона!»

А ось люди, які представляються будівельниками, зварювальниками та інспекторами, ставлять зовсім не смішні запитання.

Чому бункер закопали так неглибоко? Чому деякі зварні шви виглядають ненадійно? Чи перевіряли їхню герметичність? Чи не почне іржавіти метал там, де під час монтажу пошкодили захисне покриття? Що буде з трубами, коли ґрунт почне просідати?

І ще: чому аварійний вихід так близько до основного? Куди подіти нечистоти? Як поповнювати запаси води й пального на кілька місяців?

Перше правило будівництва бункера — нікому не розповідати, що ти будуєш бункер!

Цей коментар зібрав тисячі вподобань.

І справді: людина витратила пів мільйона доларів на таємне підземне сховище, а потім дозволила зняти про нього фільм для мільйонів глядачів. Тепер усі знають, як виглядає власник, де розташовані вентиляційні труби та аварійний вихід.

Хтось слушно зауважив: будівельники також знають адресу. І що завадить їм навідатися сюди, коли настане обіцяний кінець світу?

Серед сотень коментарів мені трапився лише один користувач, який прямо назвав себе покупцем Atlas. Він задоволений придбанням. Щоправда, через пів року після монтажу його донька все ще знаходить інструменти, залишені будівельниками.

А решта? Одні мріють виграти в лотерею й купити такий самий бункер. Інші вважають його дорогою іграшкою для багатіїв або підземною могилою за пів мільйона доларів.

І майже ніхто не запитує: а що робитимемо, якщо завтра почнеться ядерна війна?

І я згадав трьох поросят.

Наф-Наф не чекав, поки вовк постукає у двері. Він заздалегідь побудував цегляний будинок.

А Ніф-Ніф і Нуф-Нуф веселилися, співали пісень і не хотіли витрачати час на будівництво.

Мені дедалі більше здається, що сучасна Америка — країна, де Наф-Нафів можна перерахувати на пальцях. І переважно це дуже заможні поросята.

Решта живе собі далі.

А вовк нікуди не подівся.