Флот, який нічого не зміг: як німецькі моряки пустили на дно свої кораблі
Славетний німецький Флот Відкритого моря провів Першу світову війну у вкрай своєрідному «героїчному» форматі — переважно ховаючись по захищених базах, бо панічно боявся прямого зіткнення з переважаючими силами британців. Лише кілька разів за всю війну він виходив в море в повному складі і лише один раз «по-дорослому» зіткнувся з Гранд-Флітом в Ютландському бою — де трохи «надавав по зубах» британцям, але отримав нокдаун і ледве зміг втекти назад у базу.
Коли ж восени 1918 року адміралам і самому кайзеру Вільгельму раптом забажалося гучно гримнути дверима і відправити ескадри у самогубну атаку, екіпажі, які за роки простою звикли до безпечного портового життя, категорично відмовилися йти в море. Цей матроський бунт став тією самою «останньою краплею», що спровокувала масштабну революцію, повалення кайзера та остаточну капітуляцію Німеччини.
Як наслідок, переможці наказали цій армаді, чий бойовий потенціал залишився майже незайманим через банальне небажання воювати, вирушити до британської бази Скапа-Флоу на Оркнейських островах — покірно очікувати на вирішення своєї долі. Флот мав бути інтернований, але жодна нейтральна країна не наважилася пустити до себе десятки дредноутів з бунтівливо налаштованими матросами, бо вже всі знали на прикладі революційного флоту революційної росії, чим це може закінчитися у них самих. Це були 11 найкращих лінкорів класів «Кайзер», «Кьоніг» і «Баєрн», 5 лінійних крейсерів, 8 легких крейсерів і понад півсотні есмінців.
Умови в похмурій шотландській бухті виявилися далекими від курортних: на берег сходити забороняли, годували паскудно, мила не давали, а з розваг було лише споглядання туману та риболовля. Але на борту кораблів залишалися великі запаси шнапсу, який слугував одночасно і джерелом всього необхідного при обміні з британськими матросами, і джерелом натхнення для гарячих комуністичних голів, що вже один раз встигли побунтувати. Оскільки головним і єдиним помітним здобутком німецьких матросів до цього моменту був успішний бунт проти власного командування, контр-адмірал Людвіг фон Ройтер цілком виправдано побоювався, що вони повторять цей «подвиг» уже в британському полоні. А комуністичні агітатори не спали і день за днем готували свою маленьку революцію заради революції. Бо іншого змісту у їх спробах організувати таку собі німецьку радянську флотилію під дулами гармат Гранд-Фліту не було.
Щоб позбутися потенційних революціонерів та зекономити продовольство, він місяцями планомірно скорочував екіпажі, відправляючи найбільш галасливих матросів назад до Німеччини. Зрештою на кораблях залишилися лише нечисленні тіні колишніх команд — жменька надійних офіцерів та лояльних матросів, всього біля 1700 чоловік на 74 кораблі, що дозволило адміралу без зайвого галасу та супротиву підготувати свій «геніальний» фінальний план.
Кульмінація цієї військово-морської трагікомедії настала 21 червня 1919 року, напередодні підписання Версальського мирного договору. Перебуваючи в інформаційному вакуумі, фон Ройтер нафантазував собі, що переговори зірвалися і війна ось-ось поновиться. Відповідно, британці спробують захопити німецькі кораблі. І як же німецький флот підготувався до цього уявного бою? Звісно ж, своїм улюбленим способом — уникнувши його за будь-яку ціну. Скориставшись тим, що британська ескадра вийшла в море на справжні навчальні стрільби, німецькі моряки дружно відкрили кінгстони.
Це була чи не єдина успішна і блискавично скоординована масштабна операція німецького надводного флоту за всю війну: 52 з 74 кораблів героїчно перемогли самі себе і пішли на дно, так і не зробивши жодного пострілу по ворогу.
Лише один дредноут із 16 — лінкор «Баден», британцям вдалося захопити і посадити на мілину, уникнувши затоплення. Так само вони не дали затопити три легкі крейсери і деякі з есмінців.
Парадоксально, але цей акт колективного суїциду став справжнім подарунком для дипломатів на Паризькій мирній конференції, які до цього ледь не пересварилися через подальшу долю німецьких кораблів. Британці та американці вимагали пустити цю майже нову техніку на брухт, щоб не провокувати чергову гонку озброєнь. Натомість французи з італійцями пускали слину на блискучі дредноути, бажаючи розтягнути їх як безкоштовні трофеї для посилення власних флотів, які були набагато слабші, ніж британський чи американський.
Лунали навіть абсолютно наївні ідеалістичні ідеї передати ці кораблі новоствореній Лізі Націй як такий собі глобальний миротворчий флот. Але ніхто при цьому не розумів, звідки набирати на цей флот моряків, хто їх буде годувати та звідки брати гроші на забезпечення.
Проте німецькі механіки блискуче вирішили цю міжнародну кризу: обговорювати більше було нічого, адже предмет суперечки комфортно облаштувався на морському дні. Самознищення стало закономірним фіналом флоту, який за величезні кошти вся Німеччина будувала понад два десятки років, який не здобув перемоги і здався без бою після бунту матросів. Лише димові труби та щогли подекуди стирчали з води.
Якщо німецькі адмірали сподівалися, що їхня потоплена гордість назавжди залишиться недоторканим меморіалом під товщею води, вони серйозно недооцінили британську жагу до заробітку. У 1920–1930-х роках заповзятливий підприємець Ернест Кокс розгорнув безпрецедентну рятувальну операцію, витягнувши з багнюки більшість цих сталевих велетнів лише для того, щоб банально порізати їх на брухт. Останній з них підняли і порізали у 1939 році, за кілька місяців до початку нової, Другої світової, війни. Декілька кораблів залишилися на дні.
