Марк Врублевський

У столиці Об'єднаних Арабських Еміратів завершився перший блок другого раунду тристоронніх консультацій між Україною, США та росією. Попри напружене тло — масовані обстріли української енергетики напередодні зустрічі — сторони перейшли від загальних декларацій до роботи у профільних групах.

Публікація чергових масивів документів у справі Джеффрі Епштейна — так званих «файлів Епштейна» — викликала у світовому суспільстві ефект розірваної бомби. Перелік імен, що включає колишніх президентів, монарших осіб, голлівудських зірок та фінансових магнатів, не просто шокує деталями розпусти. Він ставить під удар саму легітимність сучасних глобальних еліт.

Дискусія навколо можливого «енергетичного перемир'я», що спалахнула з новою силою наприкінці січня 2026 року, відображає критичну точку неозначеності, де стикаються дипломатичний тиск нової адміністрації США, зусилля України із захисту цивільних та непохитний мілітаризм Кремля.

Українські та європейські політики зробили кілька гучних заяв про можливість вступу України до Євросоюзу вже на початку 2027 року. Що ж відбувається?

Світова спільнота наприкінці січня 2026 року прикута до драматичних подій у Пекіні, де протягом 25–26 січня розгорнулася масштабна криза всередині вищого ешелону влади КНР, що за багатьма ознаками нагадувала спробу державного перевороту.

Мирні консультації в Абу-Дабі (ОАЕ), що відбулися 23-24 січня, мали стати майданчиком для обговорення контурів майбутнього припинення бойових дій в Україні. Проте результати зустрічі вкотре підкреслили прірву між декларативними заявами кремля про «готовність до діалогу» та кривавою реальністю на полі бою і російськими ракетними ударами по Києву.

Останні події січня 2026 року свідчать про радикальну зміну стратегії Заходу щодо російського «тіньового флоту». Після тривалого періоду лише дипломатичного тиску та санкційних списків, США та Франція перейшли до активних силових дій — перехоплення та арешту танкерів безпосередньо у відкритому морі.

Поки старенька ООН звично висловлює «глибоку занепокоєність», протираючи штани в скляній вежі на Мангеттені, Дональд Трамп вирішив, що світу потрібен новий івент-майданчик. Навіщо реформувати те, що не працює, якщо можна створити свій закритий клуб? Знайомтесь: «Рада миру» — організація, де замість міжнародного права буде «мистецтво угоди», а замість нудних резолюцій — особисті селфі. І все - за мільярд готівкою.

Світ нарешті може видихнути. Карколомна подія, на яку ми всі чекали (ні), сталася: Дональд Трамп офіційно отримав Нобелівську премію миру. Осло капітулювало перед силою переконання, і тепер золота медаль із профілем Альфреда Нобеля висить на шиї людини, яка вважає, що «мир» — це просто дуже вдала транзакція, де він забрав решту собі.

Коли справи у диктатора йдуть кепсько — фронт тріщить, економіка нагадує діряве відро, а "ворог біля воріт" стає реальністю — настає час для магії. Не тієї, де кролик з капелюха, а тієї, де з бункера витягається чергове «Вундерваффе».

Сьогодні - спроба поглянути на російську «велич» крізь призму арифметики та здорового глузду. Порівняємо, чого досяг СРСР у війни проти гітлерівської Німеччини та її союзників та путінська росія і її союзники проти України за один і той самий час - 1418 днів.

У Єлисейському палаці завершилася історична зустріч «Коаліції охочих», яка об'єднала лідерів понад 30 країн, представників НАТО, ЄС та високопосадовців нової адміністрації США. Головним результатом саміту стало підписання Паризької декларації, що визначає механізми захисту України у разі припинення вогню та гарантує довгострокову військову підтримку.

У той час, коли Україна продовжує балансувати на лезі ножа між дипломатичними маневрами та фронтовими реаліями, президент Володимир Зеленський, починаючи з 2 січня 2026 року, ініціював серію кадрових змін у центральних органах влади, які не просто перерозподіляють посади, але й підкреслюють тенденцію до посилення впливу військових еліт на ключові рішення, формуючи таким чином нову архітектуру влади, де цивільні інститути все більше переплітаються з армійською дисципліною та стратегічним мисленням

У світі, де реальність часто поступається місцем пропаганді, російське керівництво знову витягло з рукава стару карту: заяву про "масовану атаку" 91 українських дронів на резиденцію Володимира путіна у Валдаї, що в Новгородській області.

28 грудня президенти України та США — Володимир Зеленський та Дональд Трамп — провели тривалі двосторонні переговори на віллі Mar-a-Lago у Флориді. Зустріч, що тривала близько трьох годин і включала робочий обід у приватній їдальні, стала одним із найважливіших етапів цього року в дипломатичному процесі навколо війни росії проти України та потенційного мирного врегулювання.

Сьогодні, у 31-шу річницю підписання Будапештського меморандуму, світ згадує документ, який мав стати символом ядерного роззброєння, але став емблемою зради. 5 грудня 1994 року в Будапешті Україна, росія, США та Великобританія уклали угоду: Київ відмовився від третього за величиною ядерного арсеналу світу, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава. На заміну – гарантії безпеки: повага до суверенітету, кордонів і заборона агресії. Аналізуючи глобальну безпеку, де "папір терпить усе", я бачу в цьому меморандумі не тріумф, а урок: гарантії без зубів – це ілюзія, яка коштувала Україні території, а світу – ерозію ядерного порядку. Давайте розберемо наслідки для України, глобальної безпеки та нерозповсюдження – через призму 2025-го, де російська агресія триває вже четвертий рік.

Спочатку ми замінимо у заголовку слово "чорт" на його синонім "путін" - для того, щоб розібратися у театрі абсурду, який відбувається в російській політиці і з'ясувати - чи дійсно диктатор росії путін готовий "воювати зі всією Європою", чи він, як завжди, кидає слова на вітер, тобто йде до вітру.

Після вчорашньої аварії на космодромі Байконур на росії як на космічній державі можна ставити хрест.

Я не можу не посміхнутися гірко, читаючи свіжий репортаж Bloomberg від 25 листопада 2025-го. Згадка про телефонні переговори Стіва Віткоффа (спецемісара Трампа) з Юрієм Ушаковим (топовим радником Путіна) та Кірілом Дмітрієвим (економічним "мозком" Кремля) – це не просто "витік", а бомба під "мирним процесом".

70 років тому, в ніч на 29 жовтня 1955 року, у Севастопольській бухті сталася одна з найтрагічніших катастроф радянського флоту: лінкор "Новоросійськ" підірвався на міні й перекинувся, забравши життя 829 моряків. Ця подія, довгий час окутана таємницями та державними секретами, досі викликає суперечки серед істориків і ветеранів. 

Я бачу у останніх подіях в Одесі свого роду "іронію долі". За весь час незалежності України жоден обраний одеситами міський голова не завершив свою каденцію законно: чи то скасування виборів, чи судові рішення, чи "добровільні" відставки під тиском. Це не випадковість – це патерн, де центр (Київ) завжди тримає руку на пульсі "проблемного" Півдня. Давайте розберемо чотири ключові епізоди, щоб зрозуміти, чому Одеса – "місто без мера".

Ситуація в Одесі, місті, де Чорне море шепоче про корупцію, а російські ракети і дрони нагадують про війну, – я відчуваю змішані емоції від створення міської військової адміністрації (МВА) 15 жовтня 2025 року. Президент Зеленський, підписавши указ про створення МВО після скандалу з Трухановим, фактично "перезапустив" місто: Сергій Лисак, екс-голова ОВА Дніпропетровщини, став новим "господарем" Півдня. Це не просто заміна мера – це тест на виживання в умовах повномасштабної агресії.

Як одесит за походженням і освітою, я давно і дещо відсторонено спостерігаю за хиткими пірамідами української політики, де кожне рішення президента – це не просто указ, а цілком реальне "цунамі" для регіонів, я не можу не відчути дежавю в історії з Геннадієм Трухановим. 14 жовтня 2025 року, коли Зеленський підписав указ про позбавлення мера Одеси українського громадянства через можливий російський паспорт у нього. Це стало не лише кінцем епохи "старої Одеси", а й тестом для всієї системи місцевого самоврядування в Україні.

Я не можу не відчути гіркої іронії, дивлячись на світ сьогодні, 7 жовтня 2025 року. Два роки минуло з тої "Чорної суботи", коли терористична організація ХАМАС, визнана такою в більшості країн, розв'язала найкривавіший напад на Ізраїль за його історію. 1200 вбитих, 250 заручників – і світ, що мав об'єднатися проти терору, розколовся навпіл. Війна в Газі, що почалася як "відплата", перетворилася на криваву воронку: десятки тисяч жертв, гуманітарна катастрофа та глобальний поляризаційний шторм. Але що змінилося? Військово – від блискавичного штурму до виснажливої партизанської війни. Політично – від ізоляції ХАМАС як терористів до їх несподіваної "моральної" реабілітації в очах половини світу. Давайте розберемо, як цей день став переломом не лише для Ізраїлю та Палестини, а для всього глобального порядку.

США від другої половини ХХ століття були морським гегемоном і ним залишаються. Зараз кожен їх авіаносець - це символ саме цієї глобальної гегемонії та "проекції сили". І тут я не можу не посміхнутися, чуючи ехо з часів Рейгана в промові Дональда Трампа. 30 вересня 2025 року в Квантікко, на зустрічі з генералами та адміралами, президент США кинув бомбу: "Я думаю про повернення лінкорів – тих сталевих монстрів з великими гарматами, які лякають ворогів". Це не просто ностальгія за "крутими" іграшками дитинства, як іронізують у Facebook-постах: Трамп посилається на тип "Айова" – легендарні лінійні кораблі Другої світової, що зараз перетворені на музеї – і натякає на сучасні аналоги. Але за пафосом ховається реальність: Китай будує флот швидше ніж США. Чи актуальний забутий проект "Arsenal" з 2000-х – захищений ракетний гігант? І чи є шанс розконсервувати "Айови"? Розберемо, спираючись на заяви Трампа та цифри Пентагону.