Марк Врублевський

Березень 2026 року став моментом істини для одного з найбільш захищених логістичних маршрутів світу. Каспійське море, яке десятиліттями вважалося внутрішнім «озером» диктатур, де західні санкції та військова міць були безсилі, раптом перетворилося на зону активних бойових дій. У результаті скоординованих (хоч і офіційно не пов'язаних) ударів України та Ізраїлю, ключовий ланцюг поставок між Росією та Іраном опинився на межі розриву.

Інформація про те, що Євросоюз нібито вже подолав угорське вето і розблокував кредит у 90 мільярдів євро для України, — це, на жаль, класична передчасна ейфорія, яка так часто супроводжує європейські переговори про підтримку Києва. Станом на сьогодні жодного остаточного рішення немає, і головним каменем спотикання залишається Угорщина Віктора Орбана, яка, як член Євросоюзу, хоче качати російську нафту і не хоче бачити Україну в Європі.

На тлі масштабної війни на Близькому Сході, де США та Ізраїль ведуть операцію проти Тегерана, риторика іранського керівництва щодо України набула агресивного характеру. Прямі погрози від офіційних осіб КВІР та «Ради оборони» Ірану змушують задуматися: чи є у Тегерана реальна можливість завдати ударів по українській території?

Станом на 9 березня 2026 року військова операція США та Ізраїлю проти Ірану перетнула позначку у десять днів. Попри початкові заяви про швидке «обезголовлення» режиму та нейтралізацію його загрози, реальність виявилася значно складнішою: стратегія швидкої перемоги наткнулася на глибоко ешелоновану оборону та географічні масштаби країни. Фраза «взяти Тегеран за три дні», що іронічно лунала в кулуарах Пентагону, стала символом недооцінки витривалості противника.

Історія із затриманням групи інкасаторів українського державного банку на території Угорщини, які перевозили гроші і цінності з Австрії до України стала справжнім політичним скандалом європейського масштабу.

5 березня 2026 року геополітична напруженість на Близькому Сході перекинулася на Кавказ. Збройні сили Ірану здійснили серію ракетних та дронових ударів по території Азербайджану, що поставило дві країни на межу повномасштабної війни. Офіційний Баку відповів оголошенням повної бойової готовності та масовим переміщенням бронетехніки до південних кордонів.

Війна між США, Ізраїлем та Іраном, що розпочалася 28 лютого за першу добу радикально змінила архітектуру безпеки на Близькому Сході і не лише там. Розбираємо, що відбулося за першу добу та які наслідки можуть буть для України.

Ранок 28 лютого 2026 року увійде в підручники історії як момент, коли «червоні лінії», про які дипломати розлого розмірковували десятиліттями, були стерті за одну ніч вогнем і металом. Це сталося: Ізраїль та Сполучені Штати перейшли від стратегії стримування до прямої хірургічної деструкції іранської військової машини.

Пакистан почав відкриту війну проти Афганістану, звинувативши режим талібів у посяганні на територіальну цілісність Пакистану та порушення базових прав людини.

На фоні четвертої річниці повномасштабного вторгнення та чергового раунду мирних ініціатив, росія знову вдалася до випробуваного методу — ядерного шантажу. Цього разу москва розповсюдила масштабний фейк про те, що Франція та Велика Британія нібито планують таємно передати Україні ядерну зброю або компоненти для «брудної бомби».

На основі останніх заяв світових лідерів, звітів аналітичних центрів (RUSI, GLOBSEC) та поточної геополітичної ситуації станом на лютий 2026 року, можна стверджувати, що питання початку Третьої світової війни перейшло з розряду теоретичних застережень у площину доконаного факту, принаймні в його «гібридному» та «багатосферному» вимірах.

Після двох днів інтенсивних консультацій у швейцарській Женеві, які проходили за безпосереднього посередництва США, очікуваного фіналу — підписання рамкової угоди про завершення війни або оголошення дати зустрічі президентів — не відбулося. Хоча сторони заявили про «робочий прогрес», ключові розбіжності щодо територіальної цілісності та гарантій безпеки завели політичний блок переговорів у глухий кут.

Цьогорічна Мюнхенська конференція з безпеки пройшла під знаком «остаточного пробудження». Якщо попередні роки були присвячені адаптації до кризи, то у 2026-му лідери Європи фактично визнали: епоха «дивідендів від миру» завершилася. Треба готуватися, і якнайшвидше, до відбиття

Видання Financial Times сколихнуло інформаційний простір повідомленням про можливе оголошення президентських виборів та референдуму в Україні вже 24 лютого 2026 року. Попри категоричні заперечення офіційного Києва, обговорення електоральних планів стає ключовою темою закулісних переговорів між Україною та новою адміністрацією США.

Початок 2026 року став для російської економіки моментом істини. Ресурсна модель, яка тривалий час підтримувала військову машину кремля завдяки накопиченим запасам та крос-субсидуванню, вичерпала свій запас міцності. Сукупність факторів — від рекордного дефіциту бюджету до кризи в базових галузях — вказує на те, що «м’яка посадка», на яку сподівався центробанк рф, перетворюється на жорстке падіння.

У столиці Об'єднаних Арабських Еміратів завершився перший блок другого раунду тристоронніх консультацій між Україною, США та росією. Попри напружене тло — масовані обстріли української енергетики напередодні зустрічі — сторони перейшли від загальних декларацій до роботи у профільних групах.

Публікація чергових масивів документів у справі Джеффрі Епштейна — так званих «файлів Епштейна» — викликала у світовому суспільстві ефект розірваної бомби. Перелік імен, що включає колишніх президентів, монарших осіб, голлівудських зірок та фінансових магнатів, не просто шокує деталями розпусти. Він ставить під удар саму легітимність сучасних глобальних еліт.

Дискусія навколо можливого «енергетичного перемир'я», що спалахнула з новою силою наприкінці січня 2026 року, відображає критичну точку неозначеності, де стикаються дипломатичний тиск нової адміністрації США, зусилля України із захисту цивільних та непохитний мілітаризм Кремля.

Українські та європейські політики зробили кілька гучних заяв про можливість вступу України до Євросоюзу вже на початку 2027 року. Що ж відбувається?

Світова спільнота наприкінці січня 2026 року прикута до драматичних подій у Пекіні, де протягом 25–26 січня розгорнулася масштабна криза всередині вищого ешелону влади КНР, що за багатьма ознаками нагадувала спробу державного перевороту.

Мирні консультації в Абу-Дабі (ОАЕ), що відбулися 23-24 січня, мали стати майданчиком для обговорення контурів майбутнього припинення бойових дій в Україні. Проте результати зустрічі вкотре підкреслили прірву між декларативними заявами кремля про «готовність до діалогу» та кривавою реальністю на полі бою і російськими ракетними ударами по Києву.

Останні події січня 2026 року свідчать про радикальну зміну стратегії Заходу щодо російського «тіньового флоту». Після тривалого періоду лише дипломатичного тиску та санкційних списків, США та Франція перейшли до активних силових дій — перехоплення та арешту танкерів безпосередньо у відкритому морі.

Поки старенька ООН звично висловлює «глибоку занепокоєність», протираючи штани в скляній вежі на Мангеттені, Дональд Трамп вирішив, що світу потрібен новий івент-майданчик. Навіщо реформувати те, що не працює, якщо можна створити свій закритий клуб? Знайомтесь: «Рада миру» — організація, де замість міжнародного права буде «мистецтво угоди», а замість нудних резолюцій — особисті селфі. І все - за мільярд готівкою.

Світ нарешті може видихнути. Карколомна подія, на яку ми всі чекали (ні), сталася: Дональд Трамп офіційно отримав Нобелівську премію миру. Осло капітулювало перед силою переконання, і тепер золота медаль із профілем Альфреда Нобеля висить на шиї людини, яка вважає, що «мир» — це просто дуже вдала транзакція, де він забрав решту собі.

Коли справи у диктатора йдуть кепсько — фронт тріщить, економіка нагадує діряве відро, а "ворог біля воріт" стає реальністю — настає час для магії. Не тієї, де кролик з капелюха, а тієї, де з бункера витягається чергове «Вундерваффе».