Дядька Чорнозем, який грає на міні та на нервах ухилянтів

Худий, засмаглий, горбоносий. Йому б ще сережку у вухо та оселедець на голові — і був би точнісінько як козаки на ілюстраціях до «Тараса Бульби».

Здавалося, Чорнозем уже так міцно осів у війську, що він без армії — нікуди. Та й армія без нього. Адже навіть втративши ногу, він повернувся воювати.

І все ж Дядька Чорнозем пішов на спочинок.

Добре це чи погано?

Все ж таки майже билинний герой.

Одеса, яка болить

«Я побачив Одесу й закохався в неї». Затерта фраза. Хто до нас не приїде — видає її наче під копірку.

«Я люблю море! Чайки! „Привоз“!» Дехто неодмінно додає «Ібіцу».

А для багатьох, хто прибув до Одеси на реабілітацію, наше місто асоціюється насамперед із болем. Болем у куксах, у розірваних сухожиллях, у роздроблених кістках.

Оперний? Потьомкінські сходи? Які там сходи, коли біль пульсує, ниє, не вщухає і здається, що йому не буде кінця?

Андрій, він же «Дядька Чорнозем», теж потрапив до Одеси на реабілітацію.

— Ми заходили на ворожі позиції, — розповідає Чорнозем. — Я заводив піхоту. Ми стягували з дороги мінішлагбауми, щоб могла заїжджати техніка й далі штурмувати. Але тут нас почали накривати КАБами, потім запрацювали міномети.

Від вибухів заклало вуха. Все чулося наче крізь вату. Андрій, мотаючи головою, ступив. Спалах — і ось він уже на землі. А ноги немає. Наступив на міну.

Андрій не запанікував. Сам наклав собі турнікет.

Потім, спираючись на побратимів, здолав сім кілометрів до іншого підрозділу.

— Коли вибралися з ЛБЗ, мене машина на стабік повезла.

«Стабік» — стабілізаційний пункт, де пораненим надають невідкладну медичну допомогу перед подальшою евакуацією.

У серпні в Одесі спека. Яка тут реабілітація! Простирадла мокрі від поту. Сам Андрій — худий, засмаглий аж до чорноти. Але, виявляється, і він міг бліднути від болю.

Дружина допомагала йому пересуватися в кріслі колісному. А ще привезла гітару. Коли біль ставав нестерпним, Андрій брав її до рук і влаштовував концерти для поранених. Співав по три години. Біль на якийсь час ховався.

Бачив Андрій і Одесу за межами лікарні. Дружина та побратим возили його містом, навіть на концерти до клубів. І ось що він тоді говорив про наше місто:

— Я не люблю Одесу. Постійно чую російську музику з машин. Місцеві кацапською досі спілкуються. Дивлюся я на все це й думаю: «Скільки ще ракет треба, щоб це закінчилося?»

Після реабілітації Чорнозем добровільно повернувся до війська. Без ноги. На протезі.

Навіщо? Адже міг залишитися вдома. І ніхто б не посмів його дорікнути.

— На той момент дійсно в моєму батальйоні було дуже важко, я не міг бути осторонь. Він потрапив в оточення, і потреба в саперах була значна, бо їх зовсім тоді не було. Два місяці після повернення працювали 24/7 з солдатами і начальником служби, робили важливу роботу в Донецькій області.

Про своє рішення Андрій не пошкодував жодного разу.

— Бо я хотів помститися за загиблих, і за свою ногу також!

Сміється.

А саперська робота й на двох ногах — не цукор. Уявіть, як це — працювати з протезом. Тим паче коли над головою зудять дрони — немов смертоносні бормашини.

— Та в цілому на роботу сапера воно не впливало. Єдине, що трохи важче було переносити важкі ящики з БК, ну і бігати ховатися від дронів, коли займався розмінуванням. То особливо робота не спішна була, але на відкритих ділянках бувало, що і поспішити треба було.

А якщо завдання виявиться непосильним? Можна відмовитися?

— В армії від завдань не відмовляються, бо це відмова від виконання обов’язків військовослужбовців, за це кримінальна відповідальність. Прийшов наказ — виконуй.

ЦУ від Дядька Чорнозема

А ще за ці два роки саперам додалося роботи. Тепер небезпека може чекати навіть там, де, здавалося б, усе вже відгриміло. Наприклад, лежить собі на землі збитий ворожий дрон. Не вибухнув. Так і кортить забрати трофей!

А ось тут Дядька Чорнозем категорично не радить випробовувати долю.

— Коли повернувся, то робота сапера у 24-му не дуже змінилася. Навпаки, стало важче, бо підари почали активно застосовувати FPV-дрони, і роботи з розмінування додалося. Якщо дрон упав і не вибухнув, це ще не означає, що він безпечний. Може бути й пастка. Хоча це не завжди так, але вважати, що дрон, який упав, безпечний, — це 50 на 50. Бували випадки підривів на таких «трофеях». Спокуса забрати собі ворожий дрон дуже велика. Дуже не раджу їх чіпати ні військовим, ні цивільним.

До речі, Чернозем не лише сам займався розмінуванням, а й навчав піхотинців мінної безпеки.

— Багато хто із солдатів потім дякував за ці знання. Як мінімум дуже приємно було чути, що я допоміг зберегти життя і здоров’я побратимів.

Музика з протитанкової міни

Худорлявий, жилавий, із довгим носом із горбинкою, короткою борідкою та лукавими очима. Андрій Чорнозем усміхається з-під бейсболки, зсунутої на потилицю. Усмішка трохи хитра, наче він щойно вигадав чергову каверзу. У руках — укулеле, виготовлене з корпусу протитанкової міни. Великі робочі пальці перебирають струни. Ще недавно ця залізяка призначалася для війни. А тепер на ній можна зіграти «Червону руту».

Укулеле — це невеличка чотириструнна гавайська гітара. На вигляд майже іграшкова, з високим, дзвінким звучанням. Зазвичай її виготовляють із дерева. А в Андрія — з металевого корпусу радянської протитанкової міни ТМ-62М.

Історія почалася ще під час служби у 128-й бригаді територіальної оборони «Дике Поле». Андрій працював сапером, співпрацював із підрозділами безпілотників. Одного разу, займаючись підготовкою міни для скидання з дрона, він звернув увагу на її форму. Круглий корпус нагадав йому банджо — струнний музичний інструмент, на якому він колись грав.

— Мені в голову прийшла ідея зробити банджо з міни, бо дуже схоже було за формою, — розповідає Андрій.

Але виготовити банджо виявилося надто складно. Та й часу на фронті обмаль. Тому сапер вирішив обмежитися простішим інструментом — укулеле. Чотири струни, високий стрій. І, що найголовніше, інструмент справді заграв!

— Першу пісню після налаштування я заграв «Червона рута», так як я дуже полюбляю пісні Івасюка.

Перший виступ був для своїх.

— Це був як прикол для своїх, знімав мій побратим і потім скинув в наш загальний чат підрозділу, всім було весело, посміялися разом.

А далі почалося те, чого Андрій зовсім не очікував.

Перший інструмент попросили подарувати командуванню. Андрій погодився. Зробив наступний — і його теж попросили подарувати. Ще один за ніч виготовив для благодійного аукціону. Його продали, гроші пішли на потреби бригади.

Тим часом журналісти побачили в історії сапера глибокий символічний зміст: людина, яка втратила ногу на міні, перетворює смертоносну зброю на музичний інструмент. Мовляв, життя перемагає смерть.

Сам Чорнозем ставиться до таких пояснень із властивим йому скепсисом.

— Так, цей інструмент люди побачили як символ, а для мене це був просто прикольний музичний інструмент, котрий я вигадав і зробив власноруч.

Згодом схожі інструменти почали виготовляти й інші. Одну таку гітару з корпусу ТМ-62М подарували відомому українському гурту KOZAK SYSTEM. Андрій побачив цю новину і, м'яко кажучи, не зрадів. Він переконаний, що його ідею запозичили, навіть не поцікавившись, хто першим її реалізував.

— Та нехай роблять, звичайно, але трохи образливо, що в мене ніхто навіть не спитав, чи можуть вони таке саме зробити. Я знайшов потім «авторів» цього хайпу, висказався, але ніхто навіть не вибачився. Що ж, плюнув, розтер та пішов далі.

А що ж сам Чорнозем? Чи залишив він собі хоча б один інструмент після всіх подарунків та аукціонів?

— В цілому так, один інструмент я собі таки зробив, але вже після звільнення, більше нікому дарувати не буду.

Щоправда, тепер, коли він уже вдома, грає нечасто.

— Взагалі майже не граю, пару разів взяв інструмент за весь час, заспівав трохи коло мангалу на городі та й по тому.

Проте музичних задумів не полишає. Планує допрацювати свою електроакустичну гітару, а ще виготовити власноруч справжню професійну тенор-укулеле.

Цього разу вже не з міни.

Ухилянти та Чорнозем

У сапера рухи скупі, вивірені. Як у снайпера. Так само тихенько, майже навшпиньки, Дядька Чорнозем обходить соціальні мережі. Аж поки не натрапить на чергову «мамину бубочку», яка волає, що «не створена для війни». Тут уже Чорнозем не промовчить!

У запалі суперечки йому нерідко кидають:

— А ти сам з окопу пишеш?!

І осікаються, коли бачать фотографії Дядька Чорнозема. А там уже є на що подивитися. Про нього писала німецька преса, українські журналісти. А кореспондентам The New York Times він узагалі відмовив в інтерв'ю!

— До ухилянтів у мене погане ставлення. Під час війни ти або воюєш, або робиш усе, щоб допомогти тим, хто воює. Здебільшого ухилянти — ні те ні інше. Тому однозначно хейт!

А якщо людина просто боїться? Каже: «Я не хочу на війну. Я не хочу помирати». Хіба не має права боятися?

— Бояться всі, але інфантильність — це кепська штука. У разі нашої поразки нас чекає окупація і «фільтрація», як її називають підари. Але ця «фільтрація» — це ті самі концтабори.

А як бути зі справедливою мобілізацією? Адже хтось має воювати, а хтось — працювати в лікарнях, на заводах, ремонтувати електромережі, виховувати дітей.

— Справедливої мобілізації не буде, бо вже занадто багато хитрих «фруктів», які ухилилися за гроші також. А бігати за дорослими людьми «з ложечкою» — це повна маячня. Як би то не звучало, але повторення 22-го року потрібне, скоріш за все. Хоча я, як доброволець першої хвилі у 22-му, проти цього боровся, мабуть, перестаралися. Не знаю, не готовий щось сказати…

Андрій визнає, що проблема не лише в тих, хто не хоче воювати.

— Корупції багато стало, хоча і це було очікувано. Так у кожній війні було: «Кому війна, кому мати рідна». І це, звичайно, демотивує пересічних громадян. До того ж і вороже ІПСО, як мед для вух, виливається мегатоннами у соцмережах і телеграм-каналах. І люди забули, хто такий справжній ворог. І чомусь від війни втомилися люди, котрі в ній і не беруть безпосередньої участі. Насправді це наступна фаза війни. Попереду ще декілька.

Дядька Чорнозем, до речі, теж не цурається штампів. «Вороже ІПСО», «люди забули, хто справжній ворог», «від війни втомилися ті, хто не воює» — знайомий набір.

Але що йому закинеш? Як тут із ним сперечатися?

Він на цій війні свою ногу залишив.

Острів без моря

Один із відомих українських військових якось сказав в інтерв'ю, що після війни збере побратимів і чкурне з ними кудись на острів. Житимуть там, щоб нікого не бачити. Ні політиків, ні цивільних.

Дядька Чорнозем обійшовся без острова. Переїхав до села.

— Я переїхав до села і не спілкуюся з цивільними майже, і нічого їм не збираюся доводити. До рідного міста я не повернувся, не хочу там жити, та й ніколи не хотів насправді. Давно, ще до війни, хотів переїхати, то так і зробив.

Із побратимами він постійно на зв'язку. Допомагає порадами, іноді зборами коштів.

А цивільне життя виявилося теж не таким уже простим. Купив старий будинок. Зима на носі, треба утеплити стіни, відремонтувати дах, привести до ладу опалення. Усе власноруч. Наймати майстрів не хоче — ще доведеться за ними переробляти!

Кукса й досі дається взнаки.

— Коли цілий день не знімається протез, це як від незручного взуття насправді. Проходить швидко, десь за годину, якщо зняти протез. Легше не стало, бо роботи багато, тому втомлююся добряче, але принаймні за мною більше не полюють дрони і КАБи.

Та найважчим, зізнається Андрій, було усвідомити, що він більше не на службі. Треба зупинитися. Згадати, як шпаклювати стіни, лагодити покрівлю, ремонтувати машини. Хоча останнього він і на війні не забував.

А як держава? Допомагає ветерану чи доводиться вибивати належне?

— Допомагає, якщо граєш за її правилами. Є чіткі алгоритми, і я з ними згодний. Наразі все, що мені мала надати держава, я отримав. Не без квесту, звичайно, але отримав.

Утім, Андрій визнає: йому простіше. Є машина, він може ходити по сходах, стукати в кабінети й розбиратися з паперами. Для маломобільної людини вся ця бюрократія — «суцільна холера». Та й роботою ветеранських організацій Чорнозем незадоволений.

До речі, перед демобілізацією він сформував у своїй бригаді взвод наземних роботизованих комплексів (НРК). Фактично з нуля. Знаєте таких трудівників війни на гусеничках? Дистанційно керовані машини, які можуть підвозити боєприпаси, воду, харчі й навіть евакуювати поранених. Ще два роки тому Чернозем казав мені, що війна змінюється і самими солдатами її не виграти. Потрібно розвивати інженерію.

— Працюють хлопці, не без проблем, звичайно, але старт я їм хороший надав.

Зізнатися, я нервую, коли дізнаюся, що один військовий поїхав на реабілітацію до Європи й не повернувся. Другий. Третій…

«Я вже тих кацапів настрілявся. Нехай інші».

І ось Дядька Чорнозем теж пішов із війська. Оселився в селі, де майже немає повітряних тривог і його молодша донька нарешті може нормально ходити до школи.

А як же без таких людей на фронті?

Та Чернозем мене трохи заспокоює:

— Щодо повернення назад, поки про це не думаю, хоча іноді є бажання. Хіба що буде якийсь крайній варіант потреби в мені для рідної бригади. Але поки що все добре. Та і насправді приємно бути вдома.