Дикі танці на кістках...
Що сказати про це божевілля?
У 2022 році під впливом наступу ВСУ на Харківському напрямку я написав трагічну п'єсу, присвячену відкриттю саме цього театру після перемоги над ворогом. На жаль, це було дуже оптімістично, але на той час здавалось реалістичним. На сцені повинні були з'явитися і люди, що пережили окупацію, і ті, кого в той час у місті не було, і навіть примари загиблих акторів.
Був там і дуже виразний діалог запрошеної на прем'єру "зірки" з Америки (колишнього актора тетру) та місцевої гримерши, які колись працювали разом.
Юрій: - Марія, це ти?
Марія: - А хто ж ще за всіма прибиратиме... Як у нашу провінцію занесло таку велику «зірку»?
Юрій: - Квартиру приїхав продати – батьки давно померли…
Марія: - А я подумала, що тебе в якості гуманітарної допомоги привезли...
Юра: - Як вермішель чи олію?
Марія: - А що? Під час окупації агітбригада з Москви приїжджала – концерт на цвинтарі давали та тушонку часів розвиненого соціалізму роздавали…
Юра: - Концерт на цвинтарі? Невже не змогли знайти іншого місця?
Марія: - Не змогли – все вже було вщерть зруйноване, а телебаченню хотілось щось оптимістичне. Ось на кістках і танцювали... Та коли ведучій декламував «Сколько раз увидишь его, столько раз его и убей!», сцена вибухнула. То наші партизани відгукнулися на його заклик – вбили там, де побачили…
Юрій: - Якійсь чорний гумор у вас усіх…
Марія: - А який ти хотів почути?
Тепер залишається чекати лише дій місцевих партизан...
