Блокпост "Україна"

Среда, 11 января 2017, 22:03
Можемо спостерігати, що війна робить із металом, що війна робить із деревом, і можемо лише здогадуватись, що війна робить із людиною. Книга Бориса Гуменюка "Блокпост" - саме про це.
Блокпост "Україна"

 

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі

 

Борис Гуменюк говорить, що на війні краще писати вірші чи короткі новели. Написати роман ти можеш просто не встигнути.

«Вірші для мене — як сеанс психотерапії. Можна по-різному вивільняти емоції. Хтось влупить автоматну чергу, інший напише рядок. Коли я пишу, то одночасно й лікуюся. Тому, у певному сенсі, письменнику чи поету на фронті легше, ніж іншим солдатам.» Його книга «Блокпост», яка побачила світ на початку 2016 року — мозаїка подій на сході очима її учасника. Вірші, новели, щоденникові записи, публіцистика — тісне плетиво слів, де між рядками чітко простежується напруга і траєкторії наближення смерті. Умовно книга ділиться на дві частини: Майдан і війна на Сході України та охоплює 2014 та 2015 роки.


Борис Гуменюк:
— Віршів я не писав понад двадцять років. Остання збірка видана далекого дев’яносто третього. Але в мене були три книжки прози. Повість «Та, що прибула з неба» побачила світ у дві тисячі дев’ятому році. Вісім років взагалі мовчав. Я навіть не думав, що колись повернусь до поезії. Війна в мене починається символічно — 22 червня 2014 року. Ми поїхали разом із товаришем, взяли мисливські карабіни, сіли в машину і… у Бердянськ. На той час там був полігон батальйону «Азов». Воювати я починав саме у ньому.
Перебуваючи в Бердянську, Борис Гуменюк написав свій перший за стільки років мовчання вірш «Коли юна дівчина Ліна Костенко…»
У книзі «Блокпост» він датований 26 червня 2014 року.
З кожним текстом, все глибше і глибше занурюючись в атмосферу реалій війни, непомітно для себе стаєш свідком.
«Можемо спостерігати, що війна робить із металом, що війна робить із деревом, і можемо лише здогадуватись, що війна робить із людиною.
Добре бути деревиною чи залізякою.
Тут усе видно. І тільки дивлячись на них, ми можемо спробувати уявити, скільки разів у нас прострелена навиліт кожна голова.» — з книги «Блокпост»

— За цей час із письменника «широко відомого у вузьких колах» він перетворився на першорядного письменника. Насправді цьогорічна Шевченківська премія мала бути його. Проти нього спеціально була проведена брудна кампанія дискредитації, з якої він вийшов гідно. А отже — сильнішим. Від «Віршів із війни» до «Блокпосту» — короткий, але важкий і неймовірно насичений шлях. Але насправді це тільки початок шляху. Тепер він міцно увійшов у нашу літературу й міцно стоїть у ній на ногах. — говорить про Гуменюка письменник та видавець Сергій Пантюк.
— Що за «кампанія дискредитації»?
— Та то купа лайна… Там Бориса звинуватили, ніби він причетний до приховування якихось картин. Я не дуже в курсі…
(Йдеться про 24 картини голландських художників, які коштують мільйони євро, що були знайдені в одному з маєтків на Сході України. Історія почалася влітку 2014 року. На передовій поширилася інформація з анонімних джерел, що нібито в одному з маєтків у передмісті Донецька знайдена колекція живопису, яка має велику вартість. А через рік знову надійшла інформація, що ця колекція була викрадена 10 років тому в одному з нідерландських музеїв. Ця історія мала широкий резонанс у засобах масової інформації).
— Там комуністична частина Шевченківському комітету (Олійник і Сизоненко) дуже хотіла дати премію іншому поету, непоганому, але не співвимірному з Борисом. Думаю, вони і причетні до провокації. — каже Сергій Пантюк.
— А як виникла ідея видання книги «Вірші з війни»?
— Ідею першим озвучив поет і видавець Іван Андрусяк. Вірші справді були написані на війні, розміщені на фейсбуці. Іван зібрав їх у рукопис, відредагував, Ліза Стрий зверстала, розробила обкладинку. Ми винесли питання у ФБ — чи треба така книжка і збирати на неї кошти, чи краще купити ще один «бронік». Люди підтримали ідею книжки й почали надсилати гроші. Книжка вийшла.
Через рік восени 2015 року відбулася прем’єра вистави «Блокпост Україна» за мотивами збірки «Віршів із війни».
— Там дев’яносто відсотків тексту — мої вірші, і ще десять — листи дівчат на фронт. Деякі з віршів стали піснями, тобто це таке театралізоване дійство. — коментує Борис Гуменюк — Багато реквізиту я привіз із передової. Церізне залізяччя, що позалишалося від використаних мін та снарядів.
Постановкою п’єси займався театр української традиції «Дзеркало». З показами театр їздив на Схід.
«Час на війні — це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.»

Борис Гуменюк:
— Солдат-доброволець на передовій пермаментно відчуває, до певної міри, що воює на два фронти. Тобто у нього є ворог, який стоїть навпроти нього, який стоїть дуже близько і який кожен день у нього стріляє. Водночас він відчуває, що в нього за спиною немає надійного тилу. Тобто він розуміє, що його інтереси, його бажання просто не співпадають із тим, хто сидить тут. І йому, солдату, добровольцю, незрозуміло чому його країна, керівництво зокрема, з ним не заодно. А саме так усе це виглядає останні кілька років зі всіма, хто перебував у зоні бойових дій. Зрештою, так було завжди, усі роки Незалежності народ існував сам по собі, а вище керівництво країни — окремо від народу. Нічого не змінилося.

БЛОКПОСТ.
Його ТУТ і ТАМ дуже чітко окреслене: та сама війна і ворог, сука, той самий. І перший діагноз «окопозалежність», який унеможливлює повернення в ритм мирного життя. Повернення додому розглядається вже через призму пережитого, де військова лайка звучить мов пісня, вона стала звичною й тепер без неї вже ніяк. Така вона — війна, без прикрас. Нерівний ритм і смертельна фрагментарність мозаїки, яку так важко скласти, адже в кожного пазли свої.
Борис Гуменюк презентує суб’єктивні «частини історії».

А тут — стільки неба!
Ви собі навіть не уявляєте скільки тут неба!
Неба за яке не треба битися
Неба якого вистачить усім.

(Небо нагадує дитячий конструктор
Це — як пазли
Які по одному кожна людина носить у собі.
Зберемо докупи всі пазли — отримаємо Небо
Зберемо значну частину — отримаємо значну частину Неба
А коли ти один у великому місті чи серед поля
Яка тобі корись із твого пазлу?)

Ніби все гаразд
Я — вмер
Бо так треба
Але десь потайки я вам заздрю
Я сумую за вами
Я страшенно за вами сумую
Заздрю вашому болю
І мрію колись повернутися
Щоб знову зустрітися з вами
Навіть якщо доведеться ще раз
Пройти крізь біль.

всі фото: сторінка у фейсбук Бориса Гуменюка

comments powered by HyperComments