Валерій Пузик: Непотрібне покоління

Валерий Пузик | П'ятниця, 17 червня 2016, 18:00

Южный Курьер начинает публиковать фронтовые записки своего фотокорреспондента Валерия Пузика, в 2015 году несколько месяцев провоевавшего на фронте АТО в составе ДУК "Правый Сектор".

НЕПОТРІБНЕ ПОКОЛІННЯ

Пам'ятаю як збиралися: швидко, збуджено, з нотками тривоги та роздратуванням; виносили своє барахло, рюкзаки зі шмотками й складали все біля бордюрчика поруч казарми. Нам дали три авто, чотири - точно! - чотири. Зносили все туди…

- Приціли в коробках.

- Насоси.

- Магазини для калашів - всього пару штук, автомати поки не дали.

- Ф-1 в ящиках.

- ПТУР - штурмовикам.

- Складайте в будку, - каже Паштєт, вилазячи з кабіни вантажівки, яку підігнав під казарму, - харчі і воду в останню чергу. Ми під'їдемо до столової й там видадуть на два тижні.

Паштєту на вигляд десь під тридцятку. Чорна густа борода закриває підборіддя, глибокі зморшки на лобі, трохи підняті дуги брів. У вусі кулко. Коротко стрижений. Одягнений у чорну майку та штани бундес. На ногах кросівки з літерою N.

Він відкриває будку, спідлоба оглядає всіх присутніх тут:

- Пакуйте!

Метушня почалася зранку, після слів комбата Чорного: “виїзд о дванадцятій нуль-нуль” на ранковому шикуванні, спецоголошення для арти та автоботів.

Всього три години на збори.

- Броня, каски, окуляри.

- Розгрузки.

- На кузов ЗІЛа.

- Вісімдесятку і стодвадцятку, куди?

- Тоже в ЗІЛ.

- Васильок?

- До ІСУЗУ.

Голоси сплітались, змішувались, утворювали асоціятивну картинку дійсності.

- Гранати! - крикнув Сура, він з Росії, москвич, приїхав воювати за Україну минулого року. Бойовий шлях почав з Пісків, позиції “Шкатулка” і “Джаз-Бенд”, артилерія.

“Додому не хочу, - якось казав він, - якщо поїду - одразу посадять або розстріляють як дізнаються, що воював проти Росії”.

“Головне, - казав, - ніде не засвітитись, аби в родини проблем не було. Мені-то пофіг, дороги назад вже немає”.

- Вскривайте, діставайте запали.

Спеціальним ключем, ніби консерву, Страннік відкриває цинк.

- А РГД?

- В іншому ящику.

- По дві, інші нехай залишаються в ящиках, - це говорить Степ.

Жорж, взявши в руку дві Ф-1, ходить і приговорює:

- Для чого вони мені? Куди я їх буду кидати?

- Себе підірвеш. Всяке буває… - у відповідь.

Жорж смішний, він завжди волочить за собою фотоапарат, погладжує свою довгу руду бороду, поправляє окуляри. Працював журналістом, писав аналітику та “джинсу”. Останнє мотивував тим, що “платять хороші гроші”.

- А сюди я приїхав, щоб стати українським Хемінгуеєм, хочу писати про війну, повоюю - і напишу книжку, навіть назву придумав: НЕПОТРІБНЕ ПОКОЛІННЯ. А що? Символічно. Бач, що робиться з добровольчими корпусами? Ми нікому не потрібні. Про нас забудуть. Ми не треба державі. Ми нікому не потрібні - наголошував він, сміючись. Усмішка ховалась в бороду, про неї можна лише здогадатись по тому, як тонкі вуса піднімаються вгору та по звуках, характерних тільки для Жоржа, коли він “давить либу”.

- Скоро збриєш її... - сміявся Страннік.

- Сам збриєш…

Суть в тому, що Жорж пообіцяв: виїдемо, то він збриє всю свою шевелюру. З нього сміялись, мовили:

- Тільки дай звикнутись з новим образом Жоржето, а то ще пристрелить хтось вночі.

Його справді ніхто не бачив безбородого, і це викликало своєрідний інтерес.

Дві години погрузки й нарешті довгоочікуване:

- З Богом! - від діда Тихона.

Кивок у відповідь й слово:

- Поїхали...

Конвой у шість машин. Попереду течек комбата, чотири наших автомобілі, позаду, в хвості колони, джип штурмовиків. Три години дороги, десяток блокпостів. Солдати, що пропускали нас, піднімали в знак вітання вгору руки.