Що стоїть за заявами Трампа щодо України після саміту в Шеньчжені та чи можлива вісь «Вашингтон — москва — Пекін»
Як повідомили видання Politico та The Washington Post із посиланням на європейських посадовців, 19 листопада президент США Дональд Трамп несподівано долучився телефоном із борту Air Force One до засідання «Коаліції охочих» у Берліні за кілька годин після завершення переговорів у китайському Шеньчжені. За даними джерел Politico, американський лідер висловив скепсис щодо виділення європейськими союзниками нових мільярдів доларів на військову підтримку України, порівняв втрати у війні з битвою під Геттісбергом і зауважив, що європейські країни могли б витрачати ці кошти на власні держави, оскільки, на його переконання, володимир путін наразі серйозно налаштований на укладення мирної угоди.
На доказ цього твердження Трампа, путін 20 листопада завдав масований повітряний удар по Україні, який наочно засвідчує його гуманізм та прагнення до миру.
Водночас представники Білого дому в коментарях американським медіа заперечили, що президент прямо вимагав від Європи припинити фінансування Києва, пояснивши його слова прагненням наголосити на масштабах людських і фінансових ресурсів, які вдасться зберегти в разі швидкого завершення війни.
Контраст між оптимістичними оцінками американського президента та реальними позиціями сторін став очевидним практично одразу. За даними The Washington Post, невдовзі після шеньчженьських зустрічей володимир путін публічно заявив про відмову від переговорів щодо обмеженого припинення вогню через українські удари по Керченському мосту, пригрозив відповіддю, повторив вимоги щодо виведення українських військ із Донбасу та виступив проти розміщення європейських сил безпеки в Україні. У відповідь лідери Німеччини, Франції та Великої Британії в Берліні наголосили, що хоча вони готові до дипломатичних зусиль разом зі США, росія досі не продемонструвала готовності відмовитися від своїх базових вимог, а отже, військова та фінансова підтримка України має тривати.
Причини такої риторики Дональда Трампа можна пояснити поєднанням його традиційного транзакційного підходу до зовнішньої політики та прагнення якомога швидше зафіксувати дипломатичний результат. Для чинної адміністрації США завершення війни в Україні є способом зменшити витрати західних ресурсів, перекласти відповідальність за європейську безпеку на самих європейців та зосередитися на внутрішніх економічних пріоритетах і торговельних переговорах із Китаєм. Прихильники такого курсу вважають, що тиск на всі сторони конфлікту здатен прискорити вихід на компромісну угоду, тоді як критики застерігають: публічні сумніви у доцільності військової допомоги Києву можуть послабити переговорні позиції України та Заходу, створюючи в кремлі враження про розкол у трансатлантичному таборі.
Можливі наслідки подібних заяв для Європи вже виявляються у прискоренні курсу на стратегічну автономію. Попри критичні сигнали з боку Вашингтона, європейські держави на засіданнях «Рамштайну» та «Коаліції охочих» продовжують формувати власні фінансові та оборонні пакети на 2027 рік і наполягають на безпосередній участі в майбутніх мирних переговорах. Водночас відсутність повної синхронізації між Білим домом та європейськими столицями ускладнює вироблення єдиних гарантій безпеки для України: хоча спецпосланці президента США Стівен Віткофф і Джаред Кушнер у Берліні обговорювали з європейцями концепцію гарантій на кшталт 5-ї статті статуту НАТО, питання їхнього практичного наповнення та ролі США залишається відкритим.
На тлі тристороннього саміту в Шеньчжені та заяв Трампа про «дружбу» з лідерами КНР і рф у політичних і медійних колах почали з'являтися припущення щодо ймовірності формування неформальної геополітичної осі «Вашингтон — москва — Пекін», яку окремі коментатори порівнюють із віссю «Берлін — Рим — Токіо» часів Другої світової війни. Аргументи на користь такої паралелі зазвичай ґрунтуються на схильності всіх трьох лідерів до персоналізованої дипломатії великих держав, скептичному ставленні до традиційних багатосторонніх інститутів і спробах вирішувати глобальні питання у вузькому колі без участі менших держав або союзників.
Проте більшість дослідників міжнародних відносин вважають пряму аналогію з військово-політичним союзом «Берлін — Рим — Токіо» суттєво перебільшеною. Історична «Вісь» 1930–1940-х років була формалізованим військовим та ідеологічним блоком держав, об'єднаних спільною метою силового переділу світу проти західних демократій.
Натомість відносини між США, Китаєм і росією у 2026 році визначаються глибокими структурними суперечностями: Вашингтон і Пекін залишаються головними економічними, технологічними та військово-морськими конкурентами в Індо-Тихоокеанському регіоні, а американська політична система, включно з Конгресом, зберігає жорсткі обмеження щодо обох держав. Таким чином, замість стійкого союзницького блоку йдеться радше про ситуативну дипломатію великих держав, де тимчасові двосторонні домовленості співіснують із тривалим стратегічним суперництвом.