Геніальний гамбіт Дональда: як Велика стара партія тріумфально позбулася Конгресу
Усі, хто уважно стежив за гучними передвиборчими ралі, масштабними обіцянками та нескінченними дописами заглавними буквами в соціальних мережах, мали б здогадатися, що ця історія закінчиться саме так. Республіканська партія, озброєна непереборним авторитетом свого неофіційного провідника Дональда Трампа, вирушила у черговий виборчий похід із глибоким переконанням, що перемога вже у кишені. Проте стратегія, побудована на вимогах абсолютної особистої відданості, кадровому відборі за принципом гучності плескання в долоні та безапеляційній упевненості у власній винятковості, дала саме той результат, про який тихо попереджали всі тверезі аналітики. За підсумками голосування партія спромоглася виконати справжній гросмейстерський трюк — втратити більшість і у Палаті представників, і у Сенаті, зробивши опонентам найцінніший подарунок за останні роки.
Громадяни США переобрали усіх 435-х депутатів Палати представників, 35 сенаторів у 100-місному Сенаті, губернаторів 36 штатів, а також представників у різні федеральні, регіональні та місцеві органи влади. Більшість у Сенаті США внаслідок проміжних виборів здобула Демократична партія, яка забезпечила собі щонайменше 54 мандати у 100-місному Сенаті. Демократи є також близькими до того, щоб отримати контроль й над Палатою представників США.
Ключовим секретом цього «тріумфу» став винятковий кадровий чуйник колишнього глави держави, який особисто благословляв кандидатів на праймеріз. Екстравагантні медійні персонажі, радикали та віддані прихильники найекзотичніших конспірологічних теорій упевнено витіснили з виборчих перегонів поміркованих консерваторів, здатностей яких вистачало бодай для нормального діалогу з пересічним виборцем. У результаті на вирішальних двобоях у коливальних штатах Республіканська партія виставила кандидатів, чий головний політичний капітал полягав у повторенні тез про «викрадені вибори» та обіцянках розслідувати все на світі. Для радикального ядра це лунало як музика, проте центристи, незалежні виборці та навіть помірковані консерватори в передмістях просто знизали плечима й віддали свої голоси за суперників, віддавши перевагу нудній передбачуваності перед нескінченним шоу.
Політичне мистецтво Трампа знову продемонструвало вражаючу здатність об’єднувати та мобілізувати людей, щоправда, здебільшого виборців Демократичної партії. Щоразу, коли головний республіканець виходив на трибуну й розповідав про свої образи, помсту та світову змову, продемократичний електорат, який до того дрімав чи вагався, слухняно шикувався в черги до виборчих дільниць. Намагання побудувати всю кампанію до Конгресу навколо однієї-єдиної постаті зробило з виборів фактичний референдум щодо довіри до Трампа. І коли виборці пришли голосувати, виявилося, що мобілізаційний ефект видовищних мітингів у сільській місцевості не здатний компенсувати масове відчуження у великих міських агломераціях, де й вирішувалася доля більшості в Палаті представників.
Ситуація в Сенаті стала окремою окрасою цієї виборчої кампанії, показавши, як можна розтринькати найвигідніші стартові позиції. Маючи на руках надзвичайно сприятливу виборчу карту, де республіканцям потрібно було лише утримати власні традиційні позиції та точково дотиснути кілька хитких регіонів, партія примудрилася програти практично всі ключові двобої. Суперечливі заяви, відверті скандали та відсутність виразного економічного порядку денного перетворили перспективні перегони на суцільну катастрофу. Сенаторські крісла, які здавалися майже гарантованими здобутками, одне за одним перейшли до опонентів, остаточно розвіюючи міф про непереможність трампівського бренду на загальнонаціональному рівні.
Тепер Капітолій готується до нової реальності, у якій обома палатами Конгресу заправляють демократи, а республіканським функціонерам залишається лише перекидати провину один на одного. Кабінетні стратеги очікувано звинувачують у всьому підступну пресу, недостатнє фінансування (хоча лише один Ілон Маск витратив на вибори понад півмільярда доларів) та байдужність центристів, намагаючись лишній раз не дивитися у бік Флориди.
Сам же натхненник цієї поразки, без сумніву, уже готує промови про те, що вибори знову були «нечесними», а перемога була настільки переконливою, що її просто ніхто не помітив. І в цьому полягає головна саркастична драма моменту: потрапивши у повну залежність від одного харизматичного лідера, Велика стара партія добровільно віддала законодавчу владу, підтвердивши давнє правило про те, що за надто гучні аплодисменти на мітингах доводиться розплачуватися глухим кутом у парламенті.
