Кулуари ООН та трикутник Вашингтон-Київ-Пекін як епіцентр формування нової архітектури безпеки
Відсутність швидких рішень компенсується стратегічним закріпленням позицій, де кожен гравець намагається максимізувати власну вигоду на тлі глобальної втоми від криз та економічної турбулентності.
Генеральна Асамблея ООН традиційно слугує барометром глобальних настроїв, проте 81-ша сесія, в рамках Тижня високого рівня на якій зібралися близько 130 глав держав та урядів, мала особливий історичний та геополітичний контекст. На тлі затяжного характеру російсько-української війни, загострення технологічного та економічного протистояння між Заходом та Глобальним Півднем, а також внутрішньополітичних викликів у країнах-гегемонах, Нью-Йорк перетворився на майданчик для вкрай складних кулуарних переговорів.
Хоча офіційні заходи Асамблеї триватимуть до 29 вересня, саме події 22-24 вересня довели, що класичні інституції міжнародного права де-факто втратили здатність розв'язувати конфлікти, поступившись місцем прямій двосторонній транзакційній дипломатії. Саме тут, на полях Асамблеї, відбулися ключові зустрічі, які не просто підбили підсумки поточного етапу війни, але й заклали фундамент для майбутніх мирних чи ескалаційних сценаріїв.
Центральною подією для української дипломатії стала зустріч Президента України з Президентом США. Відмінність цього діалогу від переговорів попередніх років полягала у радикальній зміні тональності. Якщо на початку повномасштабного вторгнення ключовим лейтмотивом було забезпечення базового виживання української держави та отримання критичних пакетів озброєння, то у вересні 2026 року порядок денний фокусувався виключно на стратегії довгострокового стримування росії.
Американська сторона, що перебуває у розпалі підготовки до листопадових проміжних виборів до Конгресу, продемонструвала бажання перевести підтримку Києва у більш прагматичне та суворо контрольоване русло. Вашингтон дедалі частіше артикулює необхідність чіткого бачення "кінцевої мети" (endgame), тоді як Україна наполягає на неможливості заморожування конфлікту без залізобетонних безпекових гарантій, які б за своєю реальною вагою дорівнювали п'ятій статті статуту НАТО.
За словами Зеленського, адміністрація президента США Дональда Трампа наполягає на трьох невідкладних кроках у межах зусиль із деескалації війни рф проти України та відновлення дипломатичних відносин із Москвою.
Йдеться про припинення вогню щодо енергетичної інфраструктури; відновлення роботи зернового коридору через Чорне море і порти Великої Одеси та тристоронню зустрічі США — росія — Україна, можливо, в Абу-Дабі.
Аналіз підсумків цієї двосторонньої зустрічі вказує на те, що Сполучені Штати готові підтримувати військово-технічний потенціал України, проте ця підтримка стає все більш інституціоналізованою та жорстко прив'язаною до конкретних індикаторів ефективності як на полі бою, так і у сфері внутрішніх економічних та антикорупційних реформ. Збройні сили України, що остаточно сформувалися як одна з найбільш технологічно оснащених та досвідчених армій на континенті, потребують стабільного фінансування не лише для ведення активних дій, але й для розбудови власного оборонно-промислового комплексу в кооперації із західними гігантами. У цьому контексті американський лідер чітко дав зрозуміти, що фінансова та військова архітектура допомоги буде модернізована таким чином, щоб зменшити прямий тиск на бюджет США за рахунок залучення європейських партнерів та розширеного використання конфіскованих суверенних активів рф.
Паралельно з цим, не менш визначальною для долі світового порядку стала зустріч Президента США з лідером Китаю. Цей діалог, який багато аналітиків одразу назвали спробою "розділити глобальні ризики", мав прямий та визначальний вплив на український контекст. Пекін, який продовжує майстерно позиціонувати себе як нейтрального та безальтернативного миротворця, фактично використовує війну в Україні як інструмент виснаження військово-промислових ресурсів США.
Однак до осені 2026 року китайська економіка також відчула болючі наслідки вторинних американських і європейських санкцій, що змусило керівництво КНР шукати точки дотику з Вашингтоном. Зустріч у Нью-Йорку засвідчила, що США висунули жорсткі вимоги щодо припинення тіньового постачання мікроелектроніки та технологій подвійного призначення до росії, тоді як Китай традиційно вимагав послаблення технологічних обмежень для своїх корпорацій та невтручання у питання Тайваню.
Для України підсумки американсько-китайського саміту мають подвійне та досить суперечливе значення. З одного боку, Вашингтону передбачувано не вдалося змусити Пекін повністю відмовитися від стратегічного партнерства з москвою — для китайського керівництва військова та політична поразка росії є геополітично неприйнятною, оскільки це означало б абсолютний тріумф західного альянсу. З іншого боку, між лідерами двох наддержав було зафіксовано своєрідні "червоні лінії", які суворо обмежують пряму військову допомогу КНР російській армії. Лідер Китаю у своєму спілкуванні з американським колегою чітко дав зрозуміти, що китайська мирна ініціатива залишатиметься на столі як єдина альтернатива "нескінченній ескалації", тим самим намагаючись перехопити глобальну дипломатичну ініціативу в організаторів міжнародних мирних самітів на підтримку української "Формули миру".
Загальна дискусія в стінах Генеральної Асамблеї ООН 22-24 вересня 2026 року яскраво проілюструвала глибоку структурну кризу світової дипломатії. Виступи світових лідерів підтвердили фундаментальний розкол між демократичним табором та ревізіоністськими автократіями. Тема війни в Україні, хоч і залишалася однією з центральних, зустріла серйозну конкуренцію з боку інших глобальних викликів, таких як наслідки неконтрольованих кліматичних змін, боргова криза на африканському континенті, етика регулювання штучного інтелекту та постійні спалахи ескалації на Близькому Сході. Країни Глобального Півдня — насамперед впливові гравці на кшталт Індії, Бразилії та Південної Африки — у своїх промовах артикулювали дедалі більшу втому від санкційної політики Заходу, закликаючи до негайних мирних переговорів без ультимативних попередніх умов. Цей наратив дещо резонував з інтересами Москви, створюючи додатковий дипломатичний тиск на українську делегацію та союзників Києва.
Варто окремо відзначити дебати в Раді Безпеки ООН, які відбулися в ці ж вересневі дні і вкотре перетворилися на телевізійний майданчик для жорсткого обміну звинуваченнями без жодних юридично зобов'язуючих наслідків. Представники США та їхні європейські союзники аргументовано розбивали маніпулятивні російські тези, вказуючи на постійні порушення ядерної безпеки, масштабні екологічні злочини та цілеспрямовані удари по цивільній енергетичній інфраструктурі. Проте збереження за росією права вето паралізувало будь-яку практичну чи миротворчу дію Ради. Дискусія в Радбезі наочно засвідчила, що ідея глибинного реформування ООН, яка активно обговорювалася експертами протягом останніх років, наразі остаточно зайшла в глухий кут через категоричне небажання постійних членів ділитися своїми історичними привілеями. Як наслідок, інститут ООН деградував до рівня міжнародного дискусійного клубу, що здатен лише фіксувати історію, а не зупиняти агресію.
Аналізуючи підсумки цього насиченого нью-йоркського марафону, можна зробити висновок, що Україна змушена ще активніше адаптувати свою дипломатичну стратегію до нових, набагато більш цинічних умов realpolitik. Апеляції виключно до міжнародного права, цінностей демократії, гуманізму та моралі більше не працюють з тією ефективністю, як це було в перші роки повномасштабного вторгнення. Світ поступово звикає до факту війни у Європі. Саме тому ключовий український фокус остаточно змістився на розбудову мережі двосторонніх безпекових альянсів, глибоку інтеграцію у спільний ринок оборонних індустрій країн НАТО та максимальне посилення власних ударних військових спроможностей, які можуть створювати невідворотну асиметричну загрозу для ресурсів агресора. Тільки реальна сила, технологічна перевага та здатність завдавати ворогу критичних економічних і логістичних втрат сприймаються західними партнерами як достатньо вагомий аргумент для продовження багатомільярдних інвестицій в українську стійкість.
Водночас, глобальні геополітичні гравці — Сполучені Штати та Китайська Народна Республіка — сповна використали вересневі зустрічі в Нью-Йорку для того, щоб протестувати міцність своїх переговорних позицій напередодні нового етапу геополітичного переділу світу. Генеральна Асамблея ООН зразка 2026 року фактично зафіксувала юридичне та політичне оформлення багатополярності, де більше не існує єдиного центру прийняття глобальних рішень, а регіональні держави-лідери прагматично торгують своєю лояльністю між кількома таборами. Війна в Україні в цій складній системі координат залишається найважливішим тестом на міцність та згуртованість усього західного світу. Якщо колективний Захід на чолі зі США продемонструє слабкість або готовність до стратегічних поступок за рахунок українського суверенітету, це стане недвозначним маркером для Пекіна щодо реальної можливості силового розв'язання проблеми Тайваню, що автоматично зруйнує всю існуючу повоєнну архітектуру світової безпеки.
Підсумовуючи вересневі події в рамках ООН, можна впевнено стверджувати, що справжні рішення щодо формату завершення чи можливої подальшої ескалації війни приймаються вже давно не за круглими столами штаб-квартири у Нью-Йорку. Їхня доля вирішується безпосередньо на полі бою, у закритих конструкторських бюро оборонних транснаціональних корпорацій та під час непублічних переговорів лідерів ключових наддержав.
Зустрічі президентів США, України та Китаю не принесли швидкого дипломатичного прориву чи блискавичного завершення бойових дій, проте вони гранично чітко розставили фігури на світовій шахівниці на наступний політичний цикл. Війна остаточно перейшла у стадію на виснаження, де перемогу здобуде той гравець, який здатен продемонструвати потужнішу економіку, стабільніший внутрішній тил та незламну політичну волю нав'язувати свій стратегічний порядок денний у світі, що стрімко втрачає колишні орієнтири.
