Навкруги - одні вороги: реальний нічний сон одного історика

«Навколо самі вороги… якась кінчена країна», — думав він, перевертаючись з боку на бік.

І раптом відчув, що вже не лежить у ліжку, а йде темною вузькою стежкою, засипаною щебенем, між високих дерев. Під ногами рипіли кроки. Назустріч йому з темряви вийшов поважний джентльмен у костюмі позаминулого століття, з батогом у руці. «Еней був парубок моторний, а ти — ні», — холодно мовив той і різко хльоснув батогом. Батіг обпік спину і зі свистом обпалив обличчя.

Він закричав і кинувся бігти. На ходу впізнав обличчя — Котляревський.

Далі стежка вивела його просто на кремезного лисіючого чоловіка в солдатській сірій шинелі з довгими вусами. Той саме зривав із себе кайдани. Очі палали. «…І вражою злою кров’ю волю окропіте!» — прогримів чолов'яга і пішов на нього, розмахуючи зламаними кайданами, наче нунчаками.

Він затремтів і помчав щосили. Серце калатало. «В'ячеславе Григоровичу... Ні, Тарасе Григоровичу… не губіть!»

Зненацька збоку, з-за дерев, вийшов чоловік у пенсне з сивою бородою. Подивився спокійно і тихо запитав: «Хіба ревуть воли, як ясла повні? То чого ти ревеш? Тобі мало?»

Кожне слово Панаса Мирного било в груди, як ніж. Він знову рвонув уперед.

Стежка почала спускатися. Зліва блиснуло озерце, затягнуте лататтям. З води тихо вийшла мавка — мокра, з водоростями в волоссі. Одне око в неї було синє, друге — жовте.

«Ні, я жива. Я буду вічно жити… А ти — ні. І ніхто тебе не полюбить, бо ти нікого не любиш», — прошепотіла мавка і простягнула до нього руку.

Він весь аж поблід, згадав одне з останніх засідань, де обговорювали пам'ятник, згадав її обличчя, заволав: «Лесю, за що мене так?» - і кинувся далі, спотикаючись.

Попереду виросла кам’яна скеля. Біля неї стояв невисокий вусатий чоловік у вишиванці під піджаком. «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить нас!» — гримнув каменяр і замахнувся кайлом.

Він відскочив, покотився схилом униз, через колючі будяки, і опинився біля чорного отвору в землі.

Звідти вийшов молодий чоловік з пронизливим поглядом та спокійними, але сповненими глибокого змісту і емоцій словами: «Сьогодні Україна — це вулкан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані задушити… А ти не заважай».

Він закляк. «Батьку Степане… не губи…»

«Я тобі не батько. Я — батько українцям», — відповів той і дістав з кишені дев'ятиміліметровий «Люгер».

Він рвонувся геть. Навколо вже збиралася юрба військових у зеленому пікселі ММ-14, у мультикамі та навіть у синьому морському пікселі. Попереду йшов розхристаний, неголений солдат з цигаркою в зубах. «Нас розстріляли росіяни. А ти нас не поважаєш, бо ми не так розмовляли… Йди курсом, який відомий усім українцям», — сказав солдат і харкнув йому в обличчя.

Він впізнав цього військового, згадав моторошне відео, де після останньої затяжки і слів «Слава Україні» пролунала автоматна черга... Впав, підвівся та пошкутильгав подалі від військових, які зі словами «підар» тягнулися до нього руками... Він упав, підвівся і, шкутильгаючи, побіг далі. Навколо було тільки темнота і вороги.

Раптом перед ним виросла величезна брама. Він прошмигнув у маленьку хвіртку, причинив її і підпер жердиною. Усередині стояв маленький миршавий плюгавий плешивий дідок і кашляв. «Отєц!!! Владімір Владіміровіч, спасі пожалуйста і сохрані, за мной гонятся все врагі, одін кіркой замахнулся, второй кровь мою хотел проліть, третья обещала, что нікакой жізні вєчной нє будєт...»

Дідок подивився на нього, кашлянув і надтріснутим тремтячим голосом відповів: «Ты плохо проделал свою работу. Украинцы все еще едины, и я не могу их уничтожить. Поэтому тебя будут учить шваброй. поворачивайся ко мне спиной и наклоняйся».

Він повернувся спиною до діда, нахилився, і ... прокинувся. Було тепло, дуже тепло, за вікном починало світати. Чимось тхнуло. Він відкинув ковдру і зрозумів, що обісрався. Над вухом дзижчав комар.

Так почався черговий день Олександра Євгеновича М. 

Треба було йти у школу та розповідати дітям про українських добровольців... Він встав та почав збиратися.