«Дві великі різниці, як говорять в Одесі»

На днях у мене спитав один давній знайомий, чому після війни за незалежність в колишніх британських колоніях у Новому Світі не змінили мову, а залишили англійську, на якій розмовляли представники метрополії, з якою боролися вчорашні колоністи? Відповів прямо – тому, що англійська мова була рідною для більшості населення звільнених від імперського впливу Сполучених Штатів.

За підсумками перепису населення України 2001 року, національний склад країни був представлений наступним чином: 77,8% українців, 17,3% руських, 0,6% білорусів, 0,5% молдаван, 0,5% кримських татар, 0,4% болгар, 0,3% угорців, 0,2% євреїв та 1,8% інших національностей. Тепер зрівняємо на аналогічну статистику в росії: руських - 80,85%, татар - 3,61, чеченців - 1,28%, башкир - 1,20% та 13,06% інших національностей. Але ні у кого навіть думок не виникає починати війну з росією, щоб вона перевела школярів на навчання татарською мовою. Та може і нам треба послати під три чорти тих, хто закликає до повернення у школи мови російської? До речі, єдиною державною мовою у Грузії є грузинська, Азербайджані – азербайджанська, Вірменії – вірменська. Я вже мовчу про Казахстан, де навіть алфавіт у 2017 році перевели з кирилиці на латиницю.

Саме час перейти до пам’яток історії…

Не знаю як вам, а мені зовсім не по душі наше ставлення до пам’ятників та архітектурних споруд. Ми чомусь сприймаємо їх в якості символів (імперії, СРСР, руської імперської культури), а не того, чим вони дійсно є.

За радянських часів в Одесі стояв дивовижний пам’ятник Леніну (у невеличкому парку біля «Привозу» через паркан від зоопарку), на якому крім фамілії головного ідолу СРСР красувалися роки його народження та смерті, як на кладовищі (до речі на місці парку до перевороту 1917 року було кладовище). Це ставило під великий сумнів саме увічнення пам’яті у такий спосіб.

А тепер трошечки термінології.

Пам’ятник - споруда, що підтримує спогади про будь-які події чи людей.

Чиї спогади пробуджує, наприклад, пам’ятник Пушкіну? Людей, котрі знайомі з його творчістю – хоч би як вивчали його твори ще у радянській школі, бачать у ньому символ російської імперії чи є справжніми знавцями витонченої поезії. Перших можна поділити на дві категорії – тих, що вже старенькі і тих, хто дуже заклопотаний, щоб на ту старість заробити. Другі жорстко поділені ідеологією, а третіх залишилось так мало, що про них навіть говорити не має сенсу.

Чи є бюст Пушкіна твором мистецтва? Безумовно.

Чи є він символом імперії? Теж безумовно - для когось у позитивному, а для когось негативному значенні.

Чи має бюст відношення до поетичного спадку Пушкіна? Ні, бо той спадок знаходиться у повному зібранні творів у 11 томах, що стоять у книжкових шафах шанувальників його таланту.

І знову термінологія…

Фетиш - неживий предмет, наділений надприродною силою як об'єкт релігійного поклоніння.

Символ ненависті (англ. hate symbol) — візуальний або вербальний знак, який використовується для здійснення насильства.

Саме це бачать у бюсті Пушкіна окремі групи населення.

А тепер те, за що мене будуть лаяти з усіх боків, але все ж закінчу свою думку – можу помилятися, але мені здається, що переважна більшість населення відноситься до цієї споруди, як до садово-паркової скульптури, що має суто декоративний характер, на кшталт дівчини з веслом або хлопчика з горном. Просто Пушкіну не пощастило - через відсутність рук він не може втримати навіть гусячого пера для написання чергового шедевру…