Як Бог дасть
Від втоми постійно хочеться спати, забитись в куток, втикнути ніс у прослойку закам’янілої глини, якої тут багато, або у землю й просто сопіти, вдихати її аромат та прислухатись до звуків. Звуки завжди однакові, проте тиша різна. Її починаєш розрізняти. Особлива вона зранку, коли сонце тільки сходить, в переміш зі сном, пробудженям, скупими словами, якими обмінюєшся із напарником на позиції, сидячи в бійниці й спостерігаючи за навколишнім ландшафтом поки в бліндажах сплять хлопці, тиша потріскує дровами у вогнищі, змішується з шумом води в чайнику, який облизують язики полум’я. Час від часу повертаєш голову - дивишся на дорогу, вздовж якої, як говорять, має хтось вилізти, хтось - це ворог, ворожа ДРГ. Єдина лінія без постів, єдина лінія з якої чекають танкового прориву, і метрів п’ятсот від нас до точки на якій була помічена сєпарська диверсійно-розвідувальна група.
Наше царство гоббітів - це три землянки, довжелезна лінія окопа і три виходи на поверхню - на перехресті дві бійниці, плюс не готова позиція для “Волошки”.
Час іде повільно, його плинність підкреслює сонце яке тільки піднімається над горизонтом, плинність часу в день підкреслює спека, яка тут, за мостом особлива - ні дерев поблизу, ні холодка. Земля на дахах наших бліндажів нагрівається до такої міри, що в середині стає теж нестерпно.
Я ніяк не можу уявити, що буде далі з нами.
Сьогодні нам привезуть сигарети, воду та якісь продукти.
Сьогодні зранку розрахунки наших мінометників на шахті будуть міняти і ЗІЛ повинен заїхати до нас.
Сонний Далі грається гранатами, які стоять біля бійниці ніби сувеніри на книжковій поличці вдома. У цю пору можна вийти на дорогу, підійти до дірявих відбойників та пофутболити берцами уламки, які розсипом валяються на дорозі. Все діряве, розбите, розтрощене. Далі каже, що це наша земля, ми повинні її відстоювати, що хто як не ми. Він знайшов себе на війні. Йому подобались Піски, сморід, запах дров, холод і позиція Турист, де стояв з хлопцями. Він часто згадував занедбані вулиці і діряві будинки, сніг і терикони. Це дійсно вражає, викликає дивні почуття в середині, думки про мирське зникають, навіть новини з дому більше не цікавлять, вони стають не суттєвими. Ось: є позиція, клаптик землі, село за спиною яке потрібно відстояти будь-яким способам і все - це єдине, що цікавить, а інше… як Бог дасть…
- Знаєш, що мене найбільше хвилює? - каже Максим. Він поглянув на мене своїми заспаними очима. Сперся спиною на грунт окопу, поклав автомат на коліна й поставив на нього лікті - підпер підборіддя руками. Я не помітив коли хлопець встиг покласти грану на місце.
- Ні! - відповідаю - Звідки мені знати?
- Об’єктивної картини того, що тут відбувається ні в кого немає. У нас своя персональна війна. У тебе, у мене, у всіх. А в тилу людям похуй, для більшості це просто картинка в телевізорі, новини з паралельної реальності. А що? Рівне далеко. Київ - теж. Кам’янець. Львів. Люди живуть, як і жили. Я не хочу їхати додому. Коли був у Києві, я не знав куди себе подіти й куди сховатись. Пройшовся по Хрещатику, а там вітрини, дівчата, пацики на крутих машинах, всюди реклама, дискотеки, концерти. Люди просто забули… якби нас тут не було, ця “руска весна” розповзлась би по усій країні. Цю заразу потрібно вибити. Нам не дозволяють йти в наступ, Мінські домовленості, перемир’я, мирний план. Який мирний план? Друге Придністров’я. - Макс замовчав, відірвав травинку й почав намотувати на палець. Я закурив. Добре, що в Колумба була запасна пачка цигарок, він відсипав мені половину ще з вечора і тепер я можу ковтати цей дим. Ми довгий час сидимо мовчки. Не дивимось один на одного. Кожен прокручує в голові щось своє. Особисте.
- Пам’ять - єдине, що у нас є і буде. Ми будемо повертатись сюди завжди, усе своє життя, в ці окопи, до нас молодих зі зброєю. От побачиш. Ти зрозумієш це пізніше.
- Філософ?
- Згадаєш мої слова.
Через отвір бійниці видно споруди шахти. Просто: візьми і перейди через поле.
