Трохи одеської українськомовної літератури... "ГАСТАРБАЙТЕР З ПЛАНЕТИ ГАЛУШКА"

Ніч перед Різдвом, як те бачив хатній кіт закарпатської породи

ХАТА ПРУЩАКІВ В СЕЛІ ЩАСТЯ НА ЗАКАРПАТТІ

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
Застеляйте столи та все килимами,
радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
Та кладіть калачі з ярої пшениці,
радуйся! 
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
Бо прийдуть до тебе три празники в гості,
радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
А що перший же празник — то Різдво Христове,
радуйся! 
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
А що другий же празник — святого Василя, 
радуйся! 
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.
А що третій же празник — Святе Водохреща, 
радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Так співала у той вечір сільська молодь, що завжди вештається вулицею, шукаючи для своїх втіх затишного куточку. Скажіть, люди добрі, яка може бути любов взимку, коли колючий вітер з гір майже збиває з ніг, а холодний сніг перетворює ретельно вилизану шорстку в брудну обсмоктану ганчірку? Навіть маленьке кошеня, у якого тільки відкрилися очі, знає, що для пестощів треба дочекатися весни і лише тоді… Але зараз не про це..   

Спочатку представлюся, як це завжди роблять ввічливі тварини. Я – хатній кіт славної закарпатської породи. Живу в невеличкому селі на схилах карпатських гір в сім`ї дуже порядних людей на повному пансіоні. Господарі кличуть мене Васьком, хоча сам я вважаю себе Василем Васильовичем (батька мого шалапутного так теж звали). За Васька я не ображаюся, бо це слово асоціюється в мене зі сметаною, якою Параска Йосипівна пригощає за кожного спійманого пацюка. В нагороду. За таку смачну річ, як та сметана, не гріх і гидоту спіймати. Жирна така сметана, мов холодець, який я теж полюбляю, але офіційно, тобто з дозволу господарів, коштував лише один раз у житті. Але про це розповім іншого разу…

У той день родина Прущаків, так моїх домовласників чомусь називали сусіди, готувались до Різдва. То таке свято, після якого на столі залишається дуже багато файних речей – кісточок, маленьких шматочків м`яса та, навіть, тоненьких скибочок білого, наче перший сніг, сала. Ух, аж дух захоплює. Але ж до цього ми ще повернемося в майбутньому. Зараз про інше, хоча відриватися від того смачного сала зовсім не хочеться. Так ось, у той день в мене було дуже погане передчуття – спочатку чесався хвіст, потім почала боліти права задня лапа, яку колись покалічив сусідський когут. Сумління підказувало – повинно трапитись щось винятково несподіване. Так воно і вийшло на половину десятої, коли я лежав на своєму улюбленому місті на дивані і пильнував за розташуванням тарілок з їжею, які Параска Йосипівна виставляла на столі. Це вимагало від мене щільної уваги і терпіння – у любу мить щось могло впасти на підлогу і тоді… Але зараз не про це.

- Твою-ж… - зненацька вигукнув Панас Гнатович, але миттєво закрив рота і подивився на Миколу Чудотворця, що докірливо виглядав на нього з ікони, що висіла у лівому куті світлиці. Лаятися у хаті та ще й у різдвяну ніч було чи не найбільшим гріхом, що траплявся на Закарпатті з часів встановлення радянської влади у 1946 році.

- Та що-ж то діється? – заголосила Параска Йосипівна, що несла до столу тарілку з кутею. – Панасику, може то війна?

Між тим гуркіт за вікном робився все сильніше та виразніше, ніби сам пророк Ілля на небесних гринджолах несамовито злітає зі хмар до Близниці, щоб по її схилах спуститися до самої Тиси, а потім знову стрибнути до зірочок, що розсипалися на небосхилі наче веснянки на носі маленької рудої дитини. Раптом електрика виключилась, а вікно навпаки спалахнуло яскравим сяйвом. Щось просвистіло над стріхою, декілька разів облетіло димар, від чого підлога затряслася так, ніби хотіла відірватися від землі, але старі австрійські цвяхи, забиті ще на початку минулого століття витримали і знесилене дерево безсило впало, так і не отримавши довгоочікуваної свободи. Потім затремтіли стільці – вини притислися до столу, немов дітлахи до матінки, молячи рідненьку захистити їх від скаженого Дракули, що жив за горами в Румунії…

Щось вдарилося об землю за городом, де крива смерека. На кухні задзвенів посуд, стара люстерка загойдалася під стелею, зашепотіла в книжковій шафі сторінками улюблена фантастика, яку Панас Гнатович збирав усе життя. 

Раптом все замовкло, сяйво на дворі згасло, після чого миттєво почала горіти хатня електрика – холодильник загудів, немов виправдовуючись перед господарями за кілька хвилин відпочинку, замерехтіла лампа, а радіо проскрипіло щось зовсім незрозуміле про аварію невідомого космічного апарату. 

Панас Гнатович встромив ноги у чоботи, вдягнув кожуха та вибіг на двір. Вже на ганку він відчув запах смороду – так смердить свиняча шкіра, смажена паяльною лампою. У кутку городу біля паркану, над яким нависла стара крива смерека лежала якась обпалена залізяка на якій примостилося обгоріле опудало у розірваних штанях зі спеченими шматками волосся на голові.

За цим дивовижним видовищем я мав нагоду спостерігати скрізь візерунки на вікні, що намалював мороз ще зранку. Було настільки цікаво, що я навіть не поцікавився смаком холодця, залишеного на столі без якої то не було перестороги. Правда, шматочок сала все одно поцупив. Але без жодного злого наміру, виключно машинально. 

- Ой, лишенько, - тільки встигла вимовити Параска Йосипівна, як опудало підняло ліву руку і голосно застогнало. Старенька відразу осіла на сходинку і знепритомніла.  

Панас Гнатович спочатку подивився на жінку, потім – на смаженого прибульця з неба та почесав потилицю. Хто потребує допомоги раніше? Жінка ніби здогадалася про чоловіче метушіння, швиденько розкрила очі, ніби нічого не трапилось, і зовсім спокійно вимовила:
- Ну, чого стоїш? Не бачиш, йому погано…

З цими словами мешканці Щастя кинулись допомагати невідомій істоті...  

Ні за що не повірите – Панас Гнатович так довго лаявся, коли тягнув обгоріле опудало  до хати, що в мене навіть хвіст почервонів. За дванадцять років, котрі живу на білому світі, ще ніколи таких виразів ніде не чув - лайка розливалася наче пісня, з приспівами і паузами для музичного програшу. Спочатку пролунала невеличка увертюра, в якій він згадав усіх матінок своїх запекліших ворогів, потім перерахував усіх жінок легкої поведінки, з якими стикався в своєму житті, ну а після цього заспівав по-справжньому. Тут була і словацька «уразка», і румунська «пине», і польська «курва» з різноманітними ромськими «джапрокарами». Виявилося, що пан Панас був ні аби-яким поліглотом, бо так віртуозно перемішував німецьки прикметники і чеські іменники з російськими «мєстоімєніямі», що вуха згортались у трубочку, а потім відмовлялись розгортатися, не зважаючи ні на які зусилля. Навіть наша «дупа» була презентована одразу двома варіантами – мадьярською «сегою» та єврейським «тухесом», на вибір. Але при цьому різноманітті вишуканої лінгвістики, ні одного бридкого слова на рідній мові він так і не сказав, бо був справжнім патріотом.

Іноді здавалося, що старий Панас вихлюпує з себе весь той бруд, що роками накопичувався в його душі. Але ж тільки він переступив поріг рідної хати, як раптом замовк, подивився на Миколу Чудотворця та перехрестився, наче нічого не трапилось. А ось Параска Йосипівна відразу побачила відсутність шматочка сала, подивилась мені в очі так, що шерсть на потилиці від жаху піднялася, але чоловікові так нічого і не сказала. Мабуть, пожаліла…

Коли знімали з того опудала вщерть спалені речи, та мокрим простирадлом витирали з нього бруд, воно голосно стогнало та шепотіло дещо незрозуміле. Серед тої маячні декілька разів лунали окремі слова, як то «SOS», «галушка» і «сквадро азурі» після чого знепритомніло. Господарі ще постояли над ним декілька хвилин і потім сіли до столу, бо вечерю в Різдвяну ніч ще ніхто не відміняв...

В пошуках свого першого «Я» 

- Де я? - прибулець, що прийшов до тями, лежав на дивані, вкритий ковдрою і здивовано оглядався навколо. – стіни, вкриті тонким візерунчастим папером, дивна споруда з чотирма вертикальними колонами, накрита чимось м'яким і теплим, чотири менші конструкції, але зі спинкою, засунуті під першою виступаючою частиною. Гарний посуд, з яскравим кольоровим орнаментом, стояв не посередині, а ближче до нього. Поруч лежав довгастий предмет, замотаний у щось щільне і м'яке. Від нього сильно пахло чимось добре знайомим із дитинства. Здавалося, з цим запахом він народився, виріс і…

- Звідки взялися ці назви - диван, папір і головне запах, що виходить від загадкового пакунка? Та й сам пакунок не міг з'явитися в голові випадково. Так, але де вона, ця голова?
Він почав обмацувати своє тіло, вкрите чимось теплим і важким.
- Хто я? І чому у такому вигляді в чужому домі? Це ж непристойно! Дім… Звідки я знаю це слово? Руки… Ну, так, два довгі щупальці з п'ятьма хапальними відростками.

Він поворухнув пальцями ніг.

- Ось тільки вхопитися ними ніяк не вийде ... І чому хвіст стирчить не ззаду, а спереду? Нічого не розумію…
Тіло кілька секунд лежало без руху, потім різко повернулося проти годинникової стрілки та сіло. Весь час за рухами незнайомця насторожено стежив кіт, що лежить на холодильнику. Було видно, що в ньому зберігається цінне і насторожене звірятко готове було впитися гострими кігтями у разі найменшого наміру на його скарби.

- Дивно... Нічого не пам'ятаю...

Невідомий зробив кілька невпевнених кроків до столу і почав жадібно поглинати вміст пакунка, запиваючи білою рідиною з глека, що стояв поруч.

Потім очі виявили книгу.

- Книга - примітивний накопичувач знань ... До речі, звідки взялося цей вислів?
Щупальці взяли цей дивний предмет та відкрили тверду верхню пластину. Під нею знаходилися якісь дрібні, але надзвичайно знайомі знаки, що несли інформацію про далеку планету та її мешканців. З неймовірною швидкістю знімалася інформація - сторінки (знову знайоме слово) переверталися з неймовірною швидкістю і незабаром закінчилися. Він закрив книгу, на обкладинці якої красувалася назва «Оповідання про Пілота Піркса». Нагорі маленькими літерами було надруковано ім'я автора – Станіслав Лем.

За цим спостерігали дві дивні істоти, покриті кількома шарами тканини. Вони здивовано дивилися на тіло, що стоїть за кілька кроків, злякано блимаючи очима.

- Я прилетів з планети Галушка, мені потрібна ваша допомога ... - Видавив з себе прибулець металевим голосом і подивився в очі аборигенів.

Пролунав страшний крик кота, і збожеволіла від страху тварина впала з холодильника.

Невеличкий додаток.
- І нічого я злякався, - розповідав потім сусіднім кішечкам Василь Васильович. – Просто задня лапка трошечки зісковзнула. А якби не це, я би вдерся в горло цього інопланетного пройдисвіта. 
- Ніхто, навіть не сумнівався в вашій хоробрості, пане Базіль, - ласкаво муркотіла кішечка вчителя французької мови, що жила на сусідній вулиці.

«Щастя та його околиці»

«Щастя в тих краях не було ніколи - ані при Австро-Угорської імперії, ані за Чехословацької республіки, ані Радянським Союзом. Не позначено воно і на мапі сучасної України. Декілька чистеньких, доглянутих і розписаних, немов би великодні «крашанки», будиночків, потопаючих в садах на березі Чорної Тиси, не були зафіксовані в жодному офіційному документі.

Почалася ця дивовижна історія в жовтні 1918 року, коли мешканець повітового центру Рахова Гнат Прущак так відсвяткував падіння держави Габсбургів, що справив велику потребу біля пам'ятника імператору Францу-Йосифу, що стояв на площі навпроти міської ратуші. Наступного дня сліди цього злочину були ретельно вивчені, ідентифіковані та запротокольовані, про що заговорив весь Рахів від залізничного вокзалу до кав'ярні пана Лукаша, що самотньо стояла біля самого виїзду з цього славного міста в напрямку Коломиї. Дійшла звістка про відкриття кримінального провадження і до пана Гната, який подався в біга, щоб не стати жертвою політичних репресій антинародного режиму. Коли ж поліція прибула на місце його постійного проживання, то застала лише стареньку матір і стійкий сморід домашньої сливовиці, якою зниклий в невідомому напрямку бунтівник виправляв здоров'я за кілька годин до появи пристава.

Наступні події докорінно змінили правову оцінку скоєного проти австрійської корони злочину - спочатку у Ясінях проголосили Гуцульську республіку, потім ця молода держава була розтоптана чобітьми румунської армії, після чого прихід чехословацького корпусу вже не здавався навалою зухвалих окупантів. Все повернулося на круги своя - чоловіки пили сливовицю, жінки лупцювали їх після повернення з шинку, а дітлахи бігали по вузьких вулицях, перемовляючись одночасно українською, чеською, словацькою, угорською, німецькою, румунською та, навіть, російською. Все це нагадувало строкату ковдру, зшиту з різнобарвних клаптиків добротною циганською голкою гуцульськими нитками за єврейські гроші. Не було лише пам'ятника імператору Францу-Йосифу біля ратуші і речових доказів політичного злочину, вчиненого під ним безстрашним борцем за незалежність рідного міста від усього світу. 

Ось тільки нічого цього жертва політичних репресій не знала. Борючись з осіннім вітром і швидкою течією, вона відважно перейшла убрід Чорну Тису та опинилася в місцях не таких віддалених, як невідомих. Треба сказати, підступна річка робила тут різкий поворот і кожну весну талі гірські води заливали все довкілля. Тому люди тут не жили - лише зрідка забрідали нелюдимі мальфари в пошуках чудодійних рослин…   

Лише одного разу в 1907 році з'явився там дивний серб з Госпіче, присланий відомим чарівником Ніколою Тесла, його далеким родичом, для облаштування таємничої лабораторії. Що хотів побудувати в тих місцях володар електрики не знав ніхто, але в 48 градусах 30 хвилин північної широти - 23 градусах 23 хвилини східної довготи з'явилася таємнича споруда з десятиметровими антенами і захованим в неприступній скелі бункером. Ходили чутки, що тут знаходиться чи то центр Європи, чи то пуп Землі, але більш точної інформацією не володів ніхто.

Як би там не було, але 30 червня 1908 року близько другої години ночі за місцевим часом мешканці найближчих містечок стали свідками дивного явища - пролунав грім і на безхмарному небі спалахнули сотні блискавок. Вони перетиналися, шикувалися в ряд, як солдати в очікуванні командира, потім розбігалися в різні боки, немов почувши від нього команду «вільно». Дивовижні речі тривали кілька хвилин, поки блискавки не зібралися в купу і не вдарили в Землю в районі тієї самої лабораторії. Пролунало шипіння і поширився запах гару. Потім під ногами затремтіло, прогримів вибух і над Карпатами піднявся величезний вогненний стовп, а потім зник, залишивши на небі лише здивовані зірки, що нервово миготіли в навислої над Карпатами безкрайньої порожнечі. Прибулий наступного дня на місце події наряд поліції не виявив нічого дивного, крім вигорілій галявини, на якої стирчали з-під землі іржаві труби антен, і збожеволілого сивого дідуся з обгорілої бородою, що лише віддалено нагадував 30-річного серба з Госпіче.

Спіймати іноземця, що мукав і розмахував руками, так і не вдалося, протокол про дивну подію складений не був, а перелякані поліцейські згадуючи Бога і чорта одночасно поспішили ретируватись геть. Ще через день обидві рахівські газети надрукували дивовижну новину про космічний метеорит, що впав в далекому Сибіру на березі річки Тунгуски, але в це ніхто так і не повірив. Ось в такому дивному місці і опинився десятьма роками пізніше колишній рахівський тесля Гнат, що проміняв сокиру і рубанок, на жалюгідну торбинку політемігранта, який вважав, що напаскудив своєї державі в найбільш привабливому сенсі цього слова".

«Троїсті музики»

З далеких часів так сталося, що в кожному більш-менш поважному повіті Закарпаття були свої улюбленці, без котрих не обходилися ані весілля, ані похорон. Іноді музики плутали і починали траурну процесію з маршу Мендельсона замість Шопена, або навпаки – пригнічували весільний стіл 12 сонатою Бетховена. Але ці маленькі негаразди швидко забувалися після декількох куплетів з приспівом. Музики переходили на більш відповідну для цього випадку музику, хоча тональність міняли не завжди.

Скрипка, гармоніка та величезний, немовби стара пивна діжка, турецький барабан заміняв на цьому, ще не сплюндрованому «совєтами» куточку Закарпаття цілий симфонічний оркестр. Усім цим скарбом довгі роки володіли три відомі в повіті музики - Кац, Шац та Міхєльсон. Скрипаль Кац добре розумівся в нотах, віртуоз-гармоніст Шац мав абсолютний слух, але в нотах не розбиралися зовсім, але головним у цієї філармонії був третій аматор – маленький, товстенький та занадто лисенький Міхєльсон. Він нічого такого не читав, зовсім не мав хоч би якого слуху, але дуже добре вмів домовлятися зі щасливими батьками наречених та вбитими горем  жінками померлих. Останніх він вмів так добре втішати, що через деякий час на світ з`являлися маленькі янголи, обов`язково хлопчики, як дві краплини струмкової води схожі не на померлого батька, що був вписаний в їх метрику, а на шановного пана Міхєльсона, який у той час вже втішав іншу бідолашну жінку. 

За майже 100 років існування цієї музичної установи світ поповнився декількома тисячами молодих чоловіків єдиною принадою котрих біло вміння домовлятися, що визвало справжній підприємницький бум в усьому повіті. Нажаль, вони роз’їхались по всьому світу – стали поважними бізнесменами, але в день народження праотця всіх Міхельсонів поверталися на Батьківщину і проходили маршем по вулицям Рахова.