Заміна для легендарного "Явуза": як Туреччина намагалася отримати американський ракетний крейсер

Цей корабель мав колосальне сентиментальне та історичне значення для турецького народу, будучи флагманом турецького флоту ще з часів Першої світової війни. На початку серпня 1914 р. пара німецьких кораблів - лінійний крейсер SMS Goeben і легкий крейсер SMS Breslau прорвалися з Середземного моря до Дарданелл, були продані тоді ще Османській імперії та наробили, під командуванням німецького адмірала Вільгельма Сушона, таких справ, які справді увійшли в історію.

Османська імперія вступила у Першу світову війну на боці Туреччини, Goeben спочатку сам ганявся за російським чорноморським флотом, потім тікав від нього, громив британську блокадну ескадру біля Дарданелл у 1918 р. та згодом, незважаючи на поразку османів, залишився у складі флоту оновленої Туреччини.

Як писав пізніше тодішній перший лорд адміралтейства (тобто військово-морський міністр) Уїнстон Черчілль, який організував і пролобіював невдалу для Антанти Дарданельську операцію, що цей лінійний крейсер за загальними наслідками своїх дій накоїв "... більше лиха, крові, руїн та неконтрольованих наслідків, ніж усі інші військові кораблі разом узяті з часів винаходу корабельного компасу" 

Потім з 1963 року Туреччина намагалася продати легендарний лінійний крейсер назад у Німеччину - вже не як бойовий корабель, а як музей, але марно. Адже це був єдиний дредноут часів Першої світової, який ще залишався в строю не рахуючи перетвореного на музей лінкору "Техас". У підсумку його у 1971 р. продали на металобрухт і з 1973 р. розібрали.

Нещодавно розсекречені архівні документи Держдепартаменту США того періоду розкривають деталі таємних переговорів щодо пошуку гідного наступника для турецького флагмана.

Згідно з меморандумом під заголовком "Turkish Request for a Cruiser", турецький уряд офіційно звернувся до США з проханням про придбання важкого крейсера - одного з тих, що залишилися у резерві американського флоту з часів Другої світової війни. Основною метою було використання корабля як церемоніального флагмана та, можливо, навчального корабля. Це було або, ймовірніше за все, 1971 року - у рік здачі на брухт старого лінійного крейсеру "Явуз", або трохи заздалегідь, 1970 року.

Турецька сторона підкреслювала, що "Явуз" був не просто бойовою одиницею, а символом державності. Анкара висловлювала готовність викупити американський корабель за ціною металобрухту, взявши на себе всі витрати на його відновлення та модернізацію.

У відповідь на турецьке бажання, ВМС США ідентифікували важкий крейсер USS Boston (CA-69/CAG-1) як корабель, що може бути переданий Туреччині.

У телеграмі за підписом Генрі Кіссінджера зазначалося:

"ВМФ визначив крейсер USS Boston як корабель, що може бути наданий для задоволення турецького бажання отримати заміну для нещодавно списаного Yavuz".

Слід зауважити, що саме USS Boston був першим у світі ракетним крейсером. Збудований у 1943 р. як класичний американський важкий крейсер, озброєний 9 гарматами калібру 203 мм у трьох трьохгарматних баштах та 12 (6х2) універсальними 127-мм гарматами, з водотоннажністю у 17500 тон та швидкістю 33 вузли. У 1952-1955 рр. він пройшов кардинальну модернізацію. Його кормову башту 203-мм гармат та кормову установку 127-мм гармат демонтували. На місце кормової артилерії встановили дві двобалочні пускові установки зенітно-ракетного комплексу "Тер'єр" з загальним боєкомплектом у 144 ракети. Початкові модифікації ракет могли вражати цілі на відстані до 18 км, більш пізні - від 36 і навіть до 72 км. Недоліком була необхідність наведення ракет по вузькому "променю" радара, тому крейсер міг одночасно обстрілювати лише дві повітряні цілі і відносно швидко був визнаний застарілим.

USS Boston і однотипний крейсер USS Canberra експлуатувалися до 1968 р., в тому числі як кораблі артилерійської підтримки у В'єтнамі. 1968 р. їх було виведено зі складу флоту через застарілість, але при цьому обидва кораблі залишалися ще у досить непоганому технічному стані. У флоті США у 1970-1971 рр. ще залишалися немодернізовані артилерійські крейсери, також збудовані у часи Другої світової війни, але їх технічний стан був набагато гіршим - відповідно, для передачі у іншу країну треба було витратити значні кошти (або американські, або, як у даному випадку, турецькі на їх відновлення, що для морально застарілих кораблів не мало ніякого сенсу).

Цікавим нюансом було те, що турки насправді воліли б отримати корабель середнього розміру — "менший за крейсер, але більший за есмінець" (ймовірно, мова йшла про лідер есмінців або легкий крейсер). При цьому турки могли мати на увазі один з легких крейсерів типу "Клівленд" (які США у 1950-х рр. продавали країнам Латинської Америки) або крейсер ППО типу "Атланта". Проте американські військові констатували: у наявності немає жодного іншого відповідного корабля проміжного розміру, тому єдиним варіантом залишався саме "Бостон". 

Процес передачі не був простим. Згідно з конфіденційними документами, адміністрація США мала дотримуватися суворих процедур:

• Повідомлення Конгресу: 6 листопада 1971 р. відповідні комітети Конгресу були офіційно поінформовані про намір продати корабель.

• 30-денна пауза: Закон вимагав вичекати місяць, щоб Конгрес міг розглянути пропозицію та висловити заперечення.

• Режим секретності: Генрі Кіссінджер особисто наполягав на тому, щоб до завершення перевірок турецькій стороні не повідомляли назву корабля.

Незважаючи на готовність Туреччини платити та згоду адміністрації США, плани так і не були реалізовані. USS Boston, який брав участь у Другій світовій та В’єтнамській війнах, зрештою був проданий на брухт у 1978 році в США. Туреччина ж так і не отримала великого артилерійського корабля на заміну "Явузу", що фактично ознаменувало кінець епохи важких крейсерів у Чорноморському регіоні. Але при цьому кораблі цього класу, як артилерійські, так і ракетні і навіть авіаносні - залишалися у Чорному морі у складі радянського флоту. Зокрема, були і артилерійські крейсери проєктів 68К, 68-біс, які за своїми розмірами відповідали важким крейсерам часів Другої світової, але мали менший калібр артилерії.

Архівні документи підтверджують, що ця угода була спробою США підтримати престиж свого союзника по НАТО, проте логістичні труднощі та, можливо, політична ситуація всередині США завадили "Бостону" підняти турецький прапор. Також, можливо, що США не хотіли "дратувати" СРСР появою ракетного крейсера біля його берегів, хоча цей корабель вже був застарілим та не мав стратегічного ударного озброєння.