10 років війни: як путін планував знищити Україну і не зміг

Донецький аеропорт. Маріуполь. Луганський аеропорт. Іловайськ. Авросіївка. Вуглегірськ. І так далі - все це географічні назви, які ми пам'ятаємо з 2014-го. З того часу, як росія, окупувавши спочатку Крим та через своїх проксі встановивши контроль над Донецьком і Луганськом, фактично почала війну проти України. Війна, яку у нас називали то АТО, то ООС, з весни 2014-го, не припинялася ні на день, просто 24 лютого 2022-го росія відкинула будь-які гальма та пішла у повномасштабний наступ з метою повного знищення України та перетворення українського народу на своїх рабів. І саме тому треба дещо згадати. 

З самого моменту розпаду СРСР нова російська влада опинилася у стані, коли імперські амбіції у них залишалися, але реальних можливостей відчувати себе імперією без влади над Україною у росіян не було. І саме тому буквально одним з перших кроків, який після ганебної Чеченської війни здійснив тоді ще молодий бункерний любитель чемоданів путін - це спроба відшматувати частину української території у Керченській протоці на косі Тузла. Тоді росіяни ще з 1997 р. почали ідеологічну підготовку до експансії у Керченській протоці, а восени 2003-го почали будувати дамбу від Таманського півострова до Тузли. Процес зупинився лише завдяки твердій позиції тодішньої української влади та показових навчань українських ракетних частин у Криму - як раз на полігоні на мисі Чауда, звідки зараз росіяни запускають дрони-камікадзе на нашу Одесу.

Тоді путіну президент Кучма дав дуже образливого зовнішньополітичного ляпаса. Можна довго сперечатися на тему авторитаризму, корупційності чи колишніх спецслужбистських зв'язків Кучми, але саме тоді він проявив себе як президент, що захистив державні інтереси з допустимою ескалацією сили. І, цілком можливо, досяг того, що путін не наважився піти далі ще понад 10 років. Інша справа - вже як Україна використала ці 10 років.

Потім ми бачили так звану "Мюнхенську промову" путіна 2007 року, на якій він відкритим текстом заявив про свої наміри зламати наявну після Другої Світової війни систему міжнародних відносин та закріпити за собою право вести агресивні війни з метою завоювання територій та ресурсів. Інші світові лідери тоді сприйняли це як належне - президент США Барак Обама не відреагував, намагаючись "перезавантажити" відносини з росією, канцлер Німеччини Ангела Меркель все глибше сідала на газову пляшку "Газпрому", президент Франції Саркозі брав готівкою за посередництва Каддафі, а італійський прем'єр Сільвіо Берлусконі бухав разом з путіним та купував для нього нерухомість...

Фактично тоді, 2007 року, путін отримав такий собі негласний карт-бланш на будь-що, окрім ядерного апокаліпсісу - і майже негайно почав з Грузії, серпень 2008 року.

Далі був запущений "гібридний" план підкорення України через корупцію Януковича та різноманітні регіональні сепаратистські політичні рухи типу одеської партії "родина". З одного боку, на найвищому рівні українські політики поступово надавали росії все більше можливостей у сфері політики, здавали росіянам стратегічні галузі економіки. підписували на кабальних умовах контракти на постачання газу і так далі. З іншого боку, в Криму, в Одесі, на Донбасі пишно цвіли угруповання сепаратистів, які відстоювали інтереси "русскогомира" та російської мови, дискредитували при цьому Україну як такову та українську мову. 

Ситуація змінилася тоді, коли українці сказали рішуче "ні" проросійському розвороту зовнішньої політики Януковича - у вигляді відмови від Асоциації з Євросоюзом. Тоді почався Майдан. І події Майдану стали для росії приводом для наступних дій, щоб так чи інакше скористатися складною ситуацією. У путіна розраховували - або Янукович заради збереження влади закличе на допомогу російські війська, або в Україні почнуться масові заворушення, в умовах яких можна буде скористатися ситуацією та гібридним шляхом окупувати якщо не всю країну, то окремі її регіони.

Власне, тоді вийшло по другому варіанту. В умовах, коли Янукович ганебно втік, росія встигла провести певну підготовку і майже без бойових дій встигнути окупувати Крим - як раз під час буквально декількох днів безладу та вакууму центральної влади. Потім підконтрольні росіянам сепаратисти почали проголошувати "народні республіки", негайно отримували військову та організаційну допомогу - і таким чином росія змогла відшматувати частину Донецької і Луганської областей. 

Одесу тоді росія відшматувати не змогла - завдяки самим одеситам, які 2 травня 2014 року розлютилися та подавили всі паростки організованого сепаратизму у місті. 

І як раз тоді, у травні 2014 року Україна дещо оговталася від хаосу і першої хвилі сепаратизму. Верховна Рада змогла організувати вибори президента, що було сприйнято міжнародною спільнотою. Також Верховна Рада і новий президент змогли хоч якось довести до ладу збройні сили та почати антитерористичну операцію на Сході - і ми бачили, що аж до замаскованого входу значних російських підрозділів влітку 2014 року сепаратисти почали терпіти поразку перед організованими діями регулярних українських частин. 

Далі росіянам довелося, підкреслю, в режимі "іхтамнєт" ввести досить сильні армійські підрозділи, які до зими 2014 року змогли завдати українській армії кілька відчутних поразок. Тут треба зазначити, що Україна тоді не мала жодної міжнародної підтримки, покладалася лише на власні сили та на дуже обмежений обсяг комерційних закупівель зброї. Власного виробництва тих же боєприпасів не було, чисельність армії та укомплектованість підрозділів були вкрай низькими тощо. 

Згодом ось таку обмежену гібридну війну вдалося дуже важкою ціною, ціною фактичної втрати контролю над Кримом та захоплених сепаратистами регіонів, заморозити. Але у 2015-2021 рр. зберігалася повноцінна лінія фронту, йшла мобілізація. Одночасно всіма можливими засобами відновлювався військово-промисловий комплекс та закуповувалося все, що можна було закупити на той час. Українська ж армія на ці роки набралася досвіду, отримала розуміння, що їй рано чи пізно доведеться битися з набагато більш сильним супротивником.

Натомість, країни Заходу з 2014 року не змогли ефективно протидіяти російській агресії. Вони обмежилися лише економічними та політичними санкціями, що, хоча і дуже суттєво завдали шкоди російській економіці, зокрема військовій, але не змогли вирішити головної задачі. Путін остаточно перетворився на диктатора і зрозумів - сьогодні він може окупувати Крим, завтра він може через проксі-сепаратистів захопити Донбас, післязавтра зробити ще щось і йому за це нічого особливо не буде. 

І саме тому у певний період путін наважився не просто на гібридну війну, а на повномасштабне вторгнення. 

Тут він сподівався на декілька моментів. 

По-перше, що російська армія, начебто, настільки сильна, що вторгнення в Україну буде настільки коротким, що Захід не встигне ефективно відреагувати. При цьому дуже сильно недооцінювалася українська армія. 

По-друге, що російська армія дійсно має наступальний потенціал, який дозволить їх за кілька днів окупувати більшу частину України та примусити її до капітуляції.

По-третє, у Середземному морі був зосереджений майже весь надводний флот росії, окрім атомних крейсерів - і ці кораблі чомусь не встигли увійти у Чорне море, щоб завершити таким чином оточення України не лише з суші з трьох сторін. а ще й з моря на Одесу. 

Але насправді все виявилося інакше.

Армія України та народ України показали бажання і вміння ефективного спротиву, а центральна влада не капітулювала у перші дні. Потім, стикнувшись з фактом агресії з боку росії та фактом ефективної оборони України, країни Заходу почали поступово військову допомогу. В результаті ми бачимо те, що бачимо - Україна понад два роки обороняється, в умовах все наростаючої за кількістю та за якістю допомоги, хоча і досі недостатньої. Але ми бачимо і певну втому від війни у нас. 

Та на завершення головне. Ми бачимо, що і росія веде війну буквально з останніх сил, на максимумі своїх економічних та мобілізаційних можливостей, має шалені втрати у людях та техніці, а останні місяці зазнає нищівних ударів по стратегічній інфраструктурі без можливості відновлення. За час війни росія перетворилася на країну-ізгоя. І зараз ця путінська гідра, хоча і має ще дуже багато сил, та її хребет вже перебитий - а питання остаточної перемоги - це вже питання часу, стійкості та політичної волі України та її союзників.