Авдіївка. Трьохсотий

— Вітя… — кричить з даху багатоповерхівки фігура бійця дев’яносто третьої бригади — Вітя…

Внизу біля під’їзду скупчення народу, всі озброєні, курять, хтось сміється. ЗІЛ припаркований біля течека третьої штурмової роти нашого батальйону.
Арсен розмовляє зі свої дружбаном Жуком про якісь сімейні справи. Арсен говорить про жінку зі Слов’янська, до якої час від часу навідується й називає по телефону «любімая».
— Вітя…
Внизу ніхто не озивається.
Околиця Авдіївки грузне в темряві.
Ліхтарі поодиноко освітлюють якісь фрагменти двориків.
Обабіч за котельною захований танк.
— Шо? — нарешті обізвався голос, десь за нашими спинами.
— На Десні трьохсотий. Міна впала. Скажи хлопцям хай готують машинку.
Вітя в гумових тапочках проскочив повз нас: шльоп-шльоп-шльоп по калюжах у під’їзд.
Пауза.
Секунди нашого мовчання поповзли поглядами по панелях будинків. Де-не-де у квартирах тьмяне світло. За висоткою, біля блокпоста чутно рух техніки.
— Танчик з аеропорту виїздив. Крив біля нас і по Опитному,— говорить Жук.
— Та я вкурсі. Ми у Водяному були якраз, коли почало прилітати.
— Я от думаю, якого х*я наші у відповідь не стріляють. Арсен, чесно тобі кажу, здають Донбас. Тупо здають. Не здивуюсь, що сєпари просто так зайдуть в Авдіївку. Ти чув про синій фургончик?
— Ні!
— Синій фургончик із дерев’яним кузовом. Він тупо виїжджає з посадки до блокпостів, на ньому синьо-жовтий наш прапор. Під’їжджає й розстрілює нах*й усе, а потім назад. Наші солдатики думають, що то свої… підпускають, а вони х**чать і у**бують.

— Вітя — знову на даху.
— Шо?
— Вони сюди його привезуть. Машинка вже їде.
— Добре!

Водій заводить «таблєтку» з хрестом і написом, який повідомляє, що це медики й відгонить її до танка.
З будинку вийшли мужики з рюкзаками та автоматиками — парамедики.
— Куди? — каже хтось із них.
Знайомий голос Віті говорить, що вони вже в дорозі, пораненого треба просто прийняти. Парамедики дістають носилки з машини. Уточнюючі питання, на які в них немає відповідей. Вітя «точиться», переступає з ноги на ногу, шлейф перегару кількаметровим хвостом тягнеться за ним. Вітя знову іде до під’їзду матюкаючись на собак, що лежать вздовж сходів. Йому доводиться переступати їх теплі тіла. Від цього його рухи більш незграбні, ніж перед цим.
Фігури медиків на фоні тьмяного світла ліхтарів говорять пошепки, виходячи на дорогу.

Увага знову на Арсена та Жука.
Арсен:
— Ну шо ти? Все буде добре. Не кіпішуй так, поговори з нею.
Жук:
— Говорив. Три дні назад висказав усе шо думаю. Вони ж привикли, шо я то там домовчу, там голову опущу. Да! — я п’ю — і шо з цього? Да в мене дочка родилась, да я поїхав на фронт. І шо з цього? Шо? Тепер у мене можна витирати ноги? Х*я! Дзвонила! Просила вибачення. Каже, мол вибач, я була не права. А я їй: думай шо говориш, бо говорити скоро не буде кому. А вона: як це? А я: вб’ють мене і всьо. Немає. Навіть могили може не бути. І голос після цього в неї такий тихий і спокійний, але, бл*ть, не задоволений. Питає: коли ти приїдеш, а я мовчу. Потім: не знаю, відповідаю, я тільки сюда приїхав.
Арсен:
— У вас усе буде добре.
Жук:
— Та к *б*ням. Буде як буде. Он х**нуть з градів і х*й позбирають. Може там якісь часті і привезуть додому. А так… Всьо херня. Знаєш? — говорить він спокійно, голос стишений. — Вона цього не понімає. Сидить із дитиною і всьо… серіали дивиться. Дзвоне й питає коли все закінчиться. Коли? Типу я тут шось значу. Друге Придністров’я **бане. Звучить гордо: штурмовик, а насправді піхота. М’ясо. Всякі діри затикають нами. Під’їде якийсь синій фургончик, *бане й поїде, а медики х*й доїдуть, чекай руский місяць, поки не зогниєш. Такі вот діла, братка…

Жуку сорок два. Він постійно кашляє. Легені забиті жижою. Він худий. Низенький. Плечі піджаті. Ходить повільно, виважено, ніби обдумає кожен крок. У його очах печаль, постійна журба, смута; очі видають його втому. Втім, мабуть, він втомлений своїм життям.

— Приїхав сюди й не п’ю. Другий тиждень вже. просто не хочу. Глянь скільки навкруги вояк п’яних, а я тупо не хочу. І що ти думаєш, вони пропонують, кажуть, пішли вип’єш, а я відмовляюсь, якось не до бухла. Хреново мені, братка, хреново…

Арсен стоїть, вдивляється в обличчя друга, розуміє його (або вдає, що розуміє).
З боку це виглядає як одкровення.
Жук говорить про те, що йому болить, десь там у середині. Не тілесний біль, а щось інше — душа.
Дві літери «Г» обступають їх, оберігають дев’ятиповерховим каркасом порожніх висоток, новобудов, порожні квартири яких зайняли вояки.
Вони серед них як риби у воді, непомітні маленькі риби.
Таких, як вони тут, тисячі…

Гул машини наближається зі сторони блокпоста.
Світло фар облизнуло стіни, каркас забору і втикнулося в автомобіль медиків, які чекали саме це світло, саме цієї машини. Бобік заглох поруч і троє чоловік витягли із салону хлопця.

Я сидів з автоматом біля під’їзду і просто спостерігав за цим, відсторонений, німий свідок, обкладений мішками при вході.

Спершись на своїх побратимів, поранений йшов, опустивши голову до землі. Він йшов, часто зупинявся, щось бурмотів і йшов далі — не упасти йому допомагали плечі тих чоловіків, що йшли поруч. Вони вели його.
— Як ти? (дурне питання).
Поранений кивнув.
— Чуєш?
— Чую.
— Де болить?
— В животі. Пече.
Уривки фраз скупо змальовували ситуацію.
— Давай на носилки.
— Я дійду. Все добре… добре…
Він знову зупинявся. Говорив незрозуміло.

Я навіть не помітив, коли за дверима під’їзду зникли силуети Арсена й Жука. Вони пішли. Як усі пішли до приїзду бобіка.
Десь гавкали собаки.
Під сусіднім будинком сиділи військові, не по формі, у майках і шортах, сиділи й курили, постійно про щось бубніли, жалілись, називали свого командира гандоном та підарасом.
— За що йому ті грьобані медальки дали? — говорив один, — Через нього беху роз*башили. Чотири пацана згоріло заживо. — другий просто кивав головою й угукув.
Дивно це, думав я, дивно — і переводив погляд у сторону фігур, що возились із трьохсотим.
Живий, а значиться числом.
300.
Він — вантаж 300.
Статистика на карті цієї війни.
Просто цифра в чиїхось бланках.
Не факт, що про нього напишуть у новинах.
Не факт, що про нього згадають.

Пораненого занесли в під’їзд, у хату медиків. Я продовжував сидіти і спостерігати за двором. Нічого особливого: вже звикся з усім. З незрозумілістю цієї війни.
Кілька хвилин - і пораненого виносять, кладуть на носилки. У госпіталь повезли пізніше дізнався.
— Посікло руку, ногу й живіт, — говорить хтось, чиє обличчя не впізнається в мороці темряви.
— Давай акуратніше.
— Добре-добре!
— Давай! — дверцята машини відкриті. Носилки з пораненим у середину під стишені голоси.
— Тихо!
— Сюди!
— Обережно…
Двері зачинились.
Машинка виїхала.
По рації передають:
«Посилка 300. Точка — прийміть»
У відповідь:
«Плюс-плюс».

Думки впереміш.
Знайома фігура Віті суне темрявою у сторону під’їзду. Зупиняється біля мене. Мить мовчить.
— Що з ним? — питаю.
— Уламками посікло. Ми капєльніцу поставили, а він: пече, все пече в животі. Каже: хочу посцяти, а не можу. Осколками сечовий міхур пробило. Прикинь яка біль, коли вся ця жижа в кишках…
Вітя закурює. Ковтає дим. Потім клубами випускає його.
— Піду я — викидає тільки-но прикурену цигарку та йде повз виставлених мішків у під’їзд.

Доброї ночі, Авдіївка!