Ще не вмерла України і слава, і воля... (нотатки з історії окупації) ... закінчення...

Я писав цей нарис як звичайна людина для звичайних читачів. Але при цьому намагався робити власні висновки, які не зовсім вписуються в звичне сприйняття тих чи інших подій. Чому так вийшло? Тому, що існує багато шаблонів, до яких ми всі звикли. Головним з них є небажання відокремлювати такі поняття як КРАЇНА та ДЕРЖАВА. 

Країна - це територія на якій постійно з покоління у покоління живуть люди. Держава -  форма організації співжиття людей, що живуть на території країни. Держави народжуються та вмирають, а країна залишається назавжди. 

Чи можемо ми називати себе нащадками Київською Русі? Якщо мова йде про країну, то безумовно - да. А коли говоримо про державу, то виникає багато питаннь. 

Ось я і зробив спробу подивитися на історію Украини з точки зору її звичайного мешканця, орінтуючись на подіїї, а не на властоможців, котрі за тими подіями стояли. 

5. Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Чи відчував звичайний селянин (а більшість нашіх пращурів були саме ними) в якій державі він живе - самостійній чи підневоленій? Інтернету, телевізора, навіть газет тоді не було, тому орієнтуватися мешканець крихітного селища чи хутора міг лише з частоти набігів чужинців та поборів, які повинен був платити князю, якого ніколи у житті взагалі не бачив. Князь сприймався як головний захистник від чужинців, а данина, яку з кожного врожаю доводилося платити людям князя - плата за безпеку. Краще віддати якусь десятину, чим бути пограбованим (може і вбитим) чужинцями, втративши все зароблене важкою працею. Пам'ятаєте прислів'я "моя хата з краю..."? Мені щось підказує, що воно саме з тих часів. 

Тоді люди жили у повній злагоді з природою, вірили, що в пнях та корчах живуть душі померлих предків і декілька разів на рік приходили до місцевого чаклуна чи мольфара, щоб вирвав хворий зуб, дав мазь від попереку або сказав, коли піде дощ. Чи сприймали вони хрещення Русі, так, як зараз ми? Та, ні. Вони продовжували молитися своїм пням та корчам, прив'язувати нові церковні свята до старих язичницьких та приносити до церкви ще одну десятину, щоб змилувати ще одного Бога. 

Чим сильніше була у ті часи держава, тим більше ставала данина, яку кожного року платив селянин. Тут ми підійшли до, на мій погляд, головної суперечки між тодішньою владою та населенням. Наши пращури були землеробами, а Рюриковичі належали до войовничих племен, що заробляли походами до інших краін та грабунками населення. Коли я чую про "асиміляцію" Рюриковичів з населенням Київської Русі стає смішно - вони ніколи не жили життям один одного. 

Не треба вигадувати собі кумирів, витягуючи з порожнечі ту, чи іншу особу. Наприклад, у наш час стало модно записувати у герої короля Данилу Галицького, забуваючи про те, що він був з однієї дінастії зі справжнім злодієм Олександром Невським, а перед татарською навалою на Киів у 1240 році сам взяв "столицю міст руських", а потім коли на протилежному березі Дніпра з'явився хан Батий зі своїм військом, кудись пропав, після чого захищати столицю залишився воєвода Дмитро. Як ви думаєте, про що думали кияни, дивлячись на вершників свого захисника, що від'їжджали від міста? До речі саме князь Данило у 1245 році поїхав до Сараю просити у хана ярлик на правління. Ця людина дійсно багато зробила для збереження свого Галицько-Волинського князівства, яке реально захищала від навали, але для Київській Русі в цілому майже нічого, ставши останнім керівником колись могутньої держави, яку розірвали на шматочки члени родини Рюриковичів.  

Чому ми так жорстко тримаємося за соборність України? Бо мали гіркий досвід Київської Русі, яка в якості окремої держави протрималася 300 років, проте так і не надала нашим пращурам відчуття дійсної свободи. На мій погляд, то була часткова незалежність з зовнішнім керуванням з боку іноземної династії'. Другого разу був дуже короткий проміжок часу відносної незалежності під час козацької держави Війська Запорозького, яку гетьман Хмельницький незграбно, пробачте, пропив разом зі своїми побратимами. Третій раз Боженька дав нам вдачу у 1917 році, а у 1921 відібрав її назад, бо ми так і не зібралися разом, щоб дати відсіч численним ворогам, що насіли на нашу державу з усіх боків одночасно.

Коли 4 вересня 1991 року, вже після проголошення незалежності України, національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою, ми ще не розуміли, яке щастя впало з неба на нашу бідолашну землю. Замість того, щоб розбудовувати міцну незалежну державу, ми почали метатися між Сходом та Заходом, доки у 2014 році нас не клюнув у дупу смажений російський півник-табака, що відібрав півострів Крим та розпочав війну на Донбасі.

Майже 33 роки незалежності України - це в десять разів менше, чем час життя Київської Русі, але у 10 раз більше козацької держави Війська Запорозького. Чи будуть наші діти жити у щасливій вільній країні, чи будуть посилати прокльони до нашіх кісток на занедбаних кладовищах? Це залежить лише від нас самих. Бо справжню історію України можна називати історією її окупації як зовнішніми, так і внутрішніми ворогами.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.    
(Тарас Шевченко)