Кіборг Муха про Донецький аеропорт і не тільки

На час написання цього тексту (лютий 2015 року) хлопцеві з позивним Муха було 20 років. За цей час багато чого змінилося: травма хребта, довге лікування в Дніпропетровську й повернення на лінію фронту. “Я на свій вік занадто багато бачив і стільки ж пережив”, - говорить хлопець. Фото героя, з етичних міркувань, не публікуємо. Зараз він приймає активну участь в бойових діях на Донбасі.


Часто з чиїхось уст - тут, на базі ДУК, чути: Муха – кіборг, а далі все підкріплюється фактами, скупими, проте точними. Донецький аеропорт. Піски. Артилерія. Півроку війни (було, на час написання цього тексту у лютому 2015 року).

Мовчазний. Говорить рубаними короткими фразами. Нічого зайвого.
Муха.
Йому двадцять років.
Він з Херсону.
До війни навчався бухгалтерській справі. Два роки працював вантажником. Писав музику, займався спортом.
- Читати книжки не любив, мама заставляла. Так і запиши… - сміється. - До ДУКу кілька разів ходив до військомату, не брали через плоскостопість. Радий, що не взяли. Після цього намагався потрапити в територіальну самооборону Херсону, але туди також не взяли.  Все та ж причина. Сказали зробити знімок стоп. Я зробив – їх це не влаштувало. Стало образливо, що багатьох хлопців мобілізували "силоміць", а мене, як добровольця, не взяли. Потім дізнався від знайомого про Добровольчий Український Корпус, влітку поїхав в учебку, півтори місяці в Десні і на передову. Згодилось все, що там вчили: і фізо, і тактика, особливо рукопашка…  для того, щоб ногою ламати дошки для буржуйки.
Загалом у ДУК отримав усі уміння і бойові навички. Це робота в команді, тактика і стратегія. У Пісках, наприклад, в кожного бійця чітко поставлені задачі, свій сектор, якщо група - то позиція. Дії злагоджені та завжди координуються командуванням.

Чому ДУК?  Та все просто. Перше: цінять своїх бійців, без вишколу – нікуди,  "на м'ясо" - не пустять. Адекватне командування.  Друге: в нас вірить народ, це – основне, і волонтери, що приїздять, яскрава ілюстрація цього. Зважаючи на те, що нас так і не легалізувала держава – віра людей в нас й… у те, що ми робимо, їхня допомога від елементарного – їжі та одягу – до повної комплектації бійців – найвищий показник.  Головне, що ми тут не за гроші й не за бланки учасників АТО. Якби не добровольчі батальйони, то більшість населених пунктів вже давно були окуповані.

Батьки, зрозуміло, що були не раді, коли я сказав їм… (пауза), але якби у мене був син і розпочалась війна у нашій країні, я би його відпустив, тим паче добровольцем, якби то важко не було для мене, як для батька. Гірше, коли би він сказав, що боїться. Мої батьки розуміють, що я не завтра повернусь додому, не через тиждень і не через місяць. Ця війна надовго. На розвиток подій впливає і пише їх історію не одна людина. Рік. Два. Три. Важко сказати. Ми повільно рухаємось вперед.  Скажу так: немало друзів втратив. Не хочу, аби це повторювалось.
Їхати страшно не було. А чого боятися? Смерті? В аеропорт – це ж не в податкову…


Коли ми заїжджали в термінал,  у деяких вікнах ще було скло, а коли виїздили – відсутні стіни, завали, купа цегли і діри. 
Перший заїзд у вересні, на вісімнадцять днів. Другий – у жовтні на чотирнадцять. 
Різне було. 
Сєпари нагадували мені мавп зі зброєю: скачуть з гранатами та автоматами, а толку ніякого. Якось заїхав ворожий танк, зупинився прямо біля  приміщення терміналу, від нас десь за метрів десять, ми спочатку думали, що то наш, а коли почав повертати дуло, орієнтовно на дванадцять годин, наші  його просто спалили. Швидко це зробили. Думка: для чого вони сюди заїхали? – для мене лишається загадкою. У них не до кінця продумані стратегічні рішення. Проходили просто всією своєю бандою поруч будинку, в якому ми сиділи “в секреті,, і ніхто навіть не поглянув у нашу сторону. Мабуть думали, що там нікого немає.

Двічі був контужений.  В обох заїздах.
Пам’ятаю, пробило стіну кімнати, в якій ми знаходились із Савіком. Стріляв танк. Нам пощастило, що то був кумулятивний  заряд, пробило кілька стін, засипало, Савіка поранило,  посікло голову, уламками цегли завалило. Коли я прийшов у себе,  зброю,  в прямому сенсі, шукав і діставав з-під цегли, а через декілька днів ми  полізли відтягувати  трупи сєпарів, для обміну на наших загиблих.
Савік лікувався, два тижні - потім повернувся.
Вдруге попали  під роздачу  на вишці, декілька прямих попадань, хлопці казали, що з "рапіри". Ногу камінням прибило, шлем ззаду фактично поплавився.  Страшенно боліла голова, нудило, плюс нога – важко ходити було. Забрали на базу.  Пробув кілька тижнів на ній і повернувся у Піски.

Найбільше лякала тиша, її причини та наслідки.
Коли бомблять - все більш-менш зрозуміло. Тим паче я зацікавлений, щоб вони витрачали більше боєприпасів. У них наводчики косі. Бувало, повністю касети граду випускали десь в поле, пролітали над нами – в нікуди.

Піски розбомблені і це більше вина людей, які хотіли республіки ДНР під крилом Росії, але… Піски – це приклад їхньої республіки. На жаль, не єдиний. То їхня вина. Хочу, щоб люди з інших регіонів зрозуміли, що всі подібні "автономії" та їх формування закінчуються війною, людськими жертвами та руйнуваннями. То був хороший населений пункт, не село, а нормальне селище міського типу, від якого, наразі, майже нічого не залишилось.
У Донецькому аеропорту пробув більше місяця, це якщо підсумовувати обидва заїзди. Потім Піски. Далі перейшов в артилерію. Хочу спробувати все… (сміється) воно згодиться. Тим більше арта приносить більше користі. Це позиційна війна. На танк з автоматом чи гранатометом не підеш, хоча, як показує практика, можливо. Арта завдає більшої шкоди живій силі противника і їхній техніці.

Після війни

Планую  пов’язати своє життя з армією, кар’єра військового, можливо, піду вчитись. Не знаю поки. Не хочеться повертатись додому і знову працювати вантажником.
Сім’я, діти в майбутньому. 


Кохання
Зараз це не головне. Війна – і цим все сказано. Зараз немає часу забивати голову всім цим. В дитинстві мріяв бути космонавтом – літати в космосі і нічого не робити.


Дружба
Тут знайшов багато друзів. Правда, спочатку  було незвично, всі  нові люди, але потім роззнайомились.  Більшість людей, яких я бачив на базі восени, зараз немає, як мінімум я їх не бачу, на це різні причини, хтось загинув, хтось поїхав додому в силу певних обставин. У кожного своя межа, хтось витримує місяць-два, а хтось більше. Це закономірно. 

 

Про Сєвєра
Коли ми заїхали в перший раз у Донецький аеропорт, Сєвєра згодом поранило, але він, в прямому сенсі, бігав з гранатометом терміналом. Таких хлопців, як він, мало бачив у своєму житті, істинний патріот. Розумний, веселий. З ним можна було годинами говорити на різні теми.  І мені не соромно зізнатись в  тому, що в свої 18 він був набагато розумніший, ніж я. Впевнено назву його справжнім чоловіком, не зважаючи на дуже юний вік. Таких, як Сєвєр, в моєму колі знайомств - одиниці, але я  дуже хотів би, щоб таких молодих патріотів було набагато більше. Саме тому ми  й досі не програли цю війну.
Важко говорити про друзів у минулому часі.

Хочу, щоб в аеропорті створили музей, аби люди їхали і бачили. Музей Пам’яті. Не знаю, яким він має бути, але він повинен існувати.


Зараз він Муха, про якого серед новобранців ходять міфи.
Добрий  та щирий хлопець.
За позивним ховається справжнє ім’я та прізвище - Ігор ****** – до війни.

Малюнки - автора, фото надане Мухою.

Материалы по теме

В Одессе продолжается ремонт Тираспольской площади. Сделаны земляные работы, построили большую часть новых трамвайных путей и уложили часть гранитной мостовой и даже тротуара. Работы продолжаются.